Читати книгу - "Вогонь до вогню, Рутківський Володимир"

А тоді подивимося, чого він вартий: ярлика на сіль чи мотузка на шию.

– Ти випереджаєш мої думки, повелителю, – уклонився Мустем. – А тепер, коли дозволиш, піду підбадьорювати київського посла, аби геть не охляв з голоду, бо на нього чекає ще не один удар.

– Тільки ж гляди, аби той товстун Коцюба знову не запропонував тобі піднімати брилу.

– А я не злостивий, світлий хане, – зблиснув зубами Мустем-алі.

* * *

Степ знемагав від спеки. Він чекав дощу.

Проте дощу не було. На побляклому небі – і це в середині травня! – не було жодної хмаринки. Лише розпечене сонце, немов вогонь у горні, сліпило очі і бджолиним жалом впивалося в обличчя.

– А що ж воно буде влітку? – жахався Сашко, покриваючись десятим потом. Він почував себе так, начебто його живцем засунули в піч, та ще й заслінкою закрили, аби туди не поступало ні крихти свіжого повітря. – Леле, як хочеться пити!

Сашко тоскно озирнувся навколо. Кінна валка розтягнулась від обрію до обрію. Та коли татарські вершники, мов цвіркуни, порскали навсебіч, то посольські гридні та бродники рухалися так, начебто їх тягли на невидимому налигачі.

А далеко попереду десятків з півтора вершників летіло вчвал. І схоже, неперевершений у бігу Коршун на цей раз поступається коневі Хаджибея. Мабуть, і на нього зле впливала ця спека і безводність.

Нарешті попереду, мов надія на порятунок, зблиснуло широке, поприщ на три, сріблясте плесо. Хан, обігнавши Боброка, зупинив коня, показав на плесо канчуком і сказав:

– Дністровський лиман. А той аул над ним греки, які інколи припливають сюди, зовуть Овідіополем. На честь якогось вигнанця, що, кажуть, гарні пісні складав. Чув про такого?

– Ні, – визнав Боброк.

– Я теж не чув, – вдоволено признався Хаджибей. – Мені більше до вподоби наші, ординські пісні, а не завезені звідкілясь… А он там, – хан показав за лиман, де на обрії ледь виднілися якісь білі, руді та чорні цятки, – Акерман, стійбище буджацького хана Котлабуги. На відміну від мене, – Хаджибей посміхнувся, – він більш терпимий до комарів. Мабуть, зачекався на нас брат, – Хаджибей, не примружуючись, глянув на сонце, яке хоч і котилося до заходу, проте світило все ще в повну силу. – Та нічого, за якихось півгодини ми його побачимо.

Після довгої гонитви, в якій його білий заморський огир переміг коня київського посла, Хаджибей ставився до Боброка з більшою повагою та приязню.

Боброк поглянув ліворуч, де лиман мав поєднатися з морем, поглянув праворуч, де лискучими брижами мерехтіла неозора водна поверхня, тоді сказав:

– Не розумію, як нам це вдасться, світлий хане.

Хаджибей широким жестом повів на зелені купини, що закривали околиці Овідіополя:

– Бачиш ті дерева? За ними знаходиться причал, де на нас чекають човни з вітрилами.

Човнів було два. На один сіли Хаджибей з київським послом, на інший – товмачі з мурзами. На цей раз товмачем від київського посла був Медовуха. А Коцюба залишився в Овідіополі, аби підготувати все необхідне для зворотньої дороги, додому. Залишився і Сашко – він мав доглядати за Коршуном.

Мурзи сиділи мовчазно й нерухомо, мов степові кам'яні баби. Мустем-алі неголосно, аби не почули зайві вуха, говорив щось Медовусі. Той час від часу кивав головою, бризкав на чоло забортною водою або кидав побіжні погляди на гребців. Нараз він озирнувся назад, аби побачити, як далеко відійшов човен від берега і несподівано вигукнув:

– Трясило, це ти?

– А хто ж іще, – повагом обізвався керманич і посміхнувся. – А я тебе, Лукіяне, ще здалеку запримітив.

– То чому ж не обізвався?

– Бо розумний. Ти ж, дивлюся, таким великим цабе став, що, мабуть, і не підступишся.

– Еге ж, – згодився Медовуха. – Я зараз товмач при посольстві київського князя, тож кажи до мене, як до двох. Та коли пригостиш доброю юшкою, то можеш звертатися, як до старого друга. Проте я гадаю, що ти теж не тільки волам хвости крутив. Ханський перевізник – це тобі не жарт.

– Та який там ханський, – заперечив Трясило. – як був бродником, то так ним і залишився.

– З цим Трясилом ми колись разом бродникували, – пояснив Медовуха Мустему-алі. – Він теж тоді руку доклав до того, аби ти, джан, не зустрівся з зарізяками Ковбика. Не забув ще про Ковбика, Трясило?

– Хай його дідько на тому світі не забуває, – похмуро буркнув Трясило.

– Цікава людина, бачу, цей Трясило, – прошепотів Мустем-алі Медовусі. – Непогано було б з ним поговорити.

– Гаразд, – так же пошепки відказав Медовуха, а вголос запитав: – То, може, нам і справді погомоніти ввечері, друже? І не турбуйся, коли в тебе чогось не вистачає. У нас теж дещо знайдеться.

– Атож, – підтакнув Мустем-алі.

Трясило насторожено зиркнув на Медовуху, проте той непомітно підморгнув йому, і керманич знову посміхнувся.

– Обійдемося без вашої частки, – сказав він. – І уточнив: – На початку. А там видно буде…

Нараз його обличчя стало зосередженим: човен Хаджибея наближався до акерманського берега.

Котлабуга, буджацький хан, швидше скидався на рухливого, мов ртуть, і жвавого підлітка, аніж на володаря краю, розташованого між Дністром та Сиретом і між пониззям Дунаю та початком Карпатських відрогів. Він чекав гостей, нетерпляче витанцьовуючи ногами, взутими в червоні чоботи без каблуків – поршні, на самісінькому краю широкого дощатого причалу. Неподалік були ще два причали, такі ж широкі, але набагато довші. Зараз до них тулилося два кораблі.

Вони чекали, доки їхні опуклі черева заповняться зерном. Ще один корабель стояв на відстані польоту стріли від берега.

Як тільки човен Хаджибея глухо стукнувся бортом в причал, Котлабуга бісеням підлетів до брата і, виструнчившись перед ним, як простий чауш перед сотником, заторохкотів дзвінкою скоромовкою:

– Доношу найстаршому і найславетнішому з Ногаєвичів, що в буджацькій орді все гаразд: коні радо іржуть, вівці жалібно мекають, а молодший брат з нетерпінням чекає на старшого… – І вже іншим голосом, сповненим любові й пошани, додав: – Вітаю тебе на моїй землі.

– І я тебе вітаю, – Хаджибей притис брата до грудей. – Тільки дозволь зауважити, що не все в тебе так гаразд, як ти кажеш.

– А що саме? – насторожився Котлабуга.

– А те, що поки твої коні радо іржуть, а вівці жалібно мекають, капосні буджацькі горобці того й дивись, геть склюють зерно нашого подільського брата Солтана. Це скільки сьогодні кораблів із зерном пішло за море?

– Ще жодного. Лише оці два вантажаться. І то по обіді почали.

– Це чому ж так мало – зерно у брата закінчується?

– Ні, – відказав Котлабуга і кивнув головою на південь. – Там ще не все поїли.

– Чув? – звернувся Хаджибей до Боброка. – Ми й так не відаємо, що цього літа робити з братовим зерном, а ти ще й київське змушуєш нас продавати.

– Як це – змушуєш? – стріпнувся Котлабуга.

– А так. Київський самозванець Володька надіслав ним, – Хаджибей кивнув у бік Боброка, – листа, в якому вимагає виділити йому місце для порту, з якого він збирається вивозити за море зерно, шкури та меди з усієї Литви. А якщо ми цього не зробимо, то київський князь образиться на нас і почне вимагати землю для порту в Мамая.

В очах Котлабуги спалахнув лихий вогонь.

– Це ж… це нечувано! І що ти йому на це відповів?

– Порвав листа. Сказав, що з рабами не листуюсь. – Хаджибей хитро примружився. – Чи може, я вчинив занадто різко? Тож і приїхали до тебе, щоб ти нас розсудив, брате.

Котлабузі, здається, перехопило подих. Його верхня губа засмикалася, мов у пса, що збирається кинутися в бійку.

– Ну, брате… Тут не листи треба рвати, а серця з грудей цих київських урусів! Це ж нечувано, аби нам, нащадкам Батия і Ногая, недорізані свині-дунгизи наказували, як бути! Може, вони вважають, що наші чауші стали гаремними наложницями або геть вимерли? Що скажеш? – звернувся він до Боброка.

– Я цього не думаю, світлий хане, – відказав Боброк, з висоти свого зросту дивлячись на буджацького хана. "Схоже, що Котлабуга швидше вдає розлюченого, аніж є ним насправді", – подумав він.

– Я йому показав один із своїх туменів, брате, – втрутився Хаджибей. – І він дещо зрозумів.

– Це добре, коли так, – згодився Котлабуга і наставив пальця в живіт Боброкові. – Затям і передай тому, хто тебе сюди послав: у мене теж є тумени. І не слабші, ніж в очаківського хана.

– Ще сильніші, брате, – виправив його Хадкибей. – На порубіжжі тумени повинні бути ще сильнішими, ніж всередині Орди.

Котлабуга кивнув головою.

– Але й це ще не все, – продовжував він і повернувся до свого почту. – Назим-паша, де ти?

Наперед вийшов тлустий чоловік в пишному халаті і з тюрбаном на голові.

– Це наш новий друг, – представив його Котлабуга. – Прибув учора ввечері з Османської Порти на тому красені, – і він кивнув у бік корабля, що стояв віддалік від берега. – Назиме-пашо, скільки туменів дав би нам султан, якби ми звернулися до нього за допомогою?

– Султанове військо злічити неможливо, – розважливо відказав паша. – І два чи три тумени яничарів для нього нічого не значать.

– Хто це такі – яничари? – запитав Хаджибей. Здається, поява цього Назима-паші була для нього несподіванкою.

– Це чауші, яких ми малими дітьми вивезли з підкорених земель. У них немає ні батька, ні матері, окрім священної Порти, в ім'я якої вони навчені вбивати кого завгодно. Перед їхньою ходою зараз тремтить весь світ.

– Чув? – звернувся Котлабуга до Боброка. – Тож передай про це своїм хазяям, і нехай вони добре подумають, перш ніж знову слати листи в Орду, бо після цього їхні землі стануть пустелями, а уруські діти поповнять яничарські тумени Священної Порти. А зараз… – він посміхнувся так, ніби все життя тільки те й робив, що посміхався, – вівці вже не мекають жалібно, бо збулася їхня мрія і вони стали шашликом та пловом для моїх дорогих гостей. Прошу вас до достархану!

Перед тим, як сісти на коня, що його підвів чауш, Боброк пошукав очима Медовуху. Але того ніде не було.

А не було тому, що Медовуха і Мустем-алі в цей час гнали коней слідом за Трясилом. Спершу вони пробиралися якимось пустирищем, потім під копитами коней надовго зачвакала твань. А коли стемніло, з очеретів несподівано вигулькнуло три постаті. Трясило щось стиха їм сказав, тоді запропонував гостям спішитися і пересісти на човен. Кілька хвилин плавби протічком – і вони опинилися на невеликому острівці.