Читати книгу - "Вогонь до вогню, Рутківський Володимир"

Посередині острова було розкладено багаття. Навколо нього сиділо з десяток чоловіків. Вони з цікавістю втупилися в прибульців. Зненацька один з них радісно вигукнув:

– Грім мене вбий, коли це не Медовуха!

– Він самий, – ствердив Медовуха. – А ти ж хто будеш? Господи, Самійло Корж! А я думав, що тебе вже давно раки з'їли.

– Та ні, якраз навпаки, – обіймаючись із гостем, відказав Корж. – А ти звідкіля будеш – невже з самого Дніпра?

– Так, звідтіля. Приїхав з посольством до очаківського хана, а він оце запросив нас в гості до свого брата… – І ніхто не помітив, що крім цих слів Медовуха встиг сказати Коржу ще кілька, але на вухо.

– В гості значить. Це добре, – схвалив Самійло. – А поки що прошу до нашого вогнища. Хлопці немов відчували, що ти приїдеш, тож роздобули гарного вина.

– Ми з Мустемом-алі теж дещо прихопили, – відказав Медовуха. – Але спочатку хотілося б перекинутися з тобою кількома словами. Де тут у тебе можна присісти?

– Та хоча б отам, на березі…

Вони всілися на трухлявій колоді, і Медовуха одразу почав:

– Знаю тебе, Самійле, як людину, віддану Орді. Тож коли мій друг Мустем-алі дізнався про це, він захотів погомоніти з тобою.

– А чого ж, – згодився Самійло. – Тільки я не відаю, хто він буде.

– Я товмач очаківського хана Хаджибея, – сказав Мустем-алі. Хотів би поговорити з тобою на чотири ока…

– Зрозумів натяк, – жваво відгукнувся Медовуха і звівся на ноги. – Тож гомоніть скільки хочете, а я піду до хлопців, бо, здається, вони вже біля вина заходилися, а в мене з дороги в горлі все пересохло…

Він рушив до багаття і за хвилину почувся його жвавий голос:

– Ану, хлопці, хлюпніть з цього жбана. Ого, пішло, як брехня по селу! А це у вас що – таке ж саме чи ні? Ану, налийте. Кажете, з ніг збиває? Це ви мені кажете? Ану, наливай…

Мустем-алі тим часом стиха гомонів Самійлові:

– Тільки ж гляди: дізнається хтось – нам обом не зносити голови. Сам же знаєш, як наші хани люблять один одного…

– Та воно так, – кивав головою Самійло.

– Очаківський хан не відає, що навколо його брата осами закружляли турки. Воно, може й добре, а може бути й так, що вони відтягнуть Котлабугу від братів.

– Турки це можуть, – згодився Самійло.

– Мій хан про це нічого не відає, але я мушу знати про все, зрозумів?

– Та що ж тут неясного. Хочеш, аби я з хлопцями доносив тобі про них?

– Саме так. На яких кораблях припливли, скільки їх.

– Так їх і зараз як собак недорізаних. Сотні дві буде. Одного з них мої хлопці вчора додому відводили, бо геть був п'яний. Все варняка, мовляв султан тим латинянам в пику дає, а ми приїхали розвідати, чи можна їм і по потилиці додати. То я так зрозумів, що вони хочуть на латинян із нашого боку вдарити.

– От-от, саме це мені і треба. А для початку візьми ось.

І товстий капшук перейшов у Самійлову долоню.

Коли вони повернулися до багаття, веселощі були в розпалі. Розпашілий Медовуха непевним рухом тицьнув Самійлові дерев'яну чашу.

– Ану, скуштуй нашого, друже. А ти, Мустемеджан, сідай поруч… Бач, які гарні хлопці? Налийте хтось моєму другові, братове!

Мустем випив чашу, похапцем заходився закушувати. Вино було з тої бурди, що від однієї чаші, коли не закушувати, можна втратити розум. Для годиться посидів ще трохи, тоді підштовхнув Медовуху:

– Час повертатися.

– Як? – здивувався той. – Куди?

– В Акерман.

– Не знаю ніякого Акерману, – рішуче мовив Медовуха. – Мені й тут добре… Гей, люди, а де музика? Нема? А в Акермані є? Тоді їдемо…

Він підвівся, зробив кілька кроків і впав, по-дурному гигикаючи. А через хвилину солодко захропів.

– Казали ж йому, щоб не перебирав, – винувато мовив Трясило. – А він як з цепу зірвався – одразу три чаші без заїдку.

– Це буває, – пояснив Мустемові Самійло. – Особливо з тими, хто звик до горілки. Їм все здається, що вино – це вода. А воно не зовсім так.

Якусь хвилину Мустем роздумував, покушуючи вуста. Везти таким Медовуху не можна, ще в'язи собі дорогою скрутить. Але й чекати, коли він прийде до тями, теж не годиться.

– Можете зранку доставити його до Акермана? – запитав у Самійла.

– А чому ж ні, – згодився той. – Мені самому треба там бути. Тільки куди його відвезти?

– До Трясила. А куди далі – він буде знати.

Коли плюскотіння, віддаляючись, затихло, Медовуха раптом підвівся і ясним голосом сказав:

– А тепер, Самійло, поговоримо серйозно.

– Тьфу ти! – тільки й сказав ватаг бродників.

Сонце вже сідало, коли Сашко почистив і напоїв коней. Тоді подався до лиману, де вже купалося все посольство. Один лише Коцюба діловито походжав по табору з кількома місцевими чоловіками. Боброк сказав, що додому повертатися посольство буде верхи, тож Коцюба вирішив за краще продати вози, бо такому добру пропадати просто так не годиться.

Вода була тепла, як у великій калюжі. Сашкові довелося з годину побовтатися в ній, доки не відчув полегкість у всьому тілі. Може, він плавав би й довше, так Коцюба сповістив, що куліш уже готовий. І хто запізниться, той ляже спати голодним. Посольські люди і Сашко разом з ними горохом посипали на берег, бо зненацька відчули такий голод, що декого аж млоїло.

Біля багаття, де мав вечеряти Сашко, уже сидів якийсь сивий лірник. Коцюба привіз його з недалекого селища, де лірника разом з поводирем трохи не загризли собаки. Біля лірника сиділо худе хлопченя років десяти і з його замурзаного обличчя все ще не зійшов переляк.

– І давно ви в цих місцях, дідусю? – поцікавився хтось.

– Та вже літов з п'ятнадцять буде, – відказав лірник, непорушними зіницями дивлячись у небо. – Під зиму повертаюся до свого Корсуня, там у мене сестра залишилася. Перезимую в неї, а весною знову сюди.

– А чого так далеко? – запитав Коцюба, жестом запрошуючи всіх до казана. – Можна було б і ближче десь походити, коли вже на сестриній печі не сидиться.

– Звик я до цих місць, – відказав дідусь і потягнув носом, вбираючи пахощі кулешу. – І люди до мене звикли. Ану, кажуть, діду Остапе, заграй такої, щоб плакалося солодше. Або – вжар такої, щоб ноги самі в танок пішли.

– Ага, звикли, – гмукнув хтось із бродників. – А собак сьогодні, бач, напустили.

– Так це ж через вас все, синку, – незворушно відказав лірник. – Тут таке зчинилися, коли ви приїхали! Хтось пустив чутку, що приїхали уруські козаки. Одні прибігли дивитися на вас, інші поховалися подалі від гріха. І кожен собак своїх відпустив, бо, кажуть, уруси полюбляють по кошарах шастати. А тут і нас нечиста занесла. Правда, Миронку?

Миронко кивнув головою і рукавом витер останні сльози. Хтось із бродників дав йому ложку, і Миронко запрацював нею не згірш від дорослих.

Старий лірник їв повільно, ніби знехотя. А коли ложки застукали по дну казана, зняв з плеча ліру і сказав:

– Ну, синки, час відробляти вашу вечерю. Тільки що б вам таке заграти? Гопак ви не затанцюєте, бо жарко, а про любов більше жіноцтво любить слухати… Ану зіграю я вам ось цієї, що місяць тому почув під Києвом.

Він провів рукою по струнах і почав:

По цей бік долини та й гуло село,

По той бік долини та й гомонів татарський аул…

А загуло тому, що малий русич Тимішко і татарча Зейнула поклялися бути друзями-братами на все життя…

– Дядьку Федоре, – збуджено прошепотів Сашко, – так це ж він співає про нашого Тимка та горошинського Зейнулу. Еге ж?

– Здається так, хлопче, – прогудів Коцюба. – І помовч, дай послухати.

Та розлучили друзів-братів люди, а ще й лихая доля. А коли підросли, подався Тимко з бродницькою ватагою у татарський степ, аби десь там відшукати свого побратима. А Зейнула з татарськими козаками рушив до уруського порубіжжя, аби пошукати слідів Тимішкових.

Пройшли літа і якось увечері стрілися серед чистого поля дві ватаги і ніхто не хотів поступатися. "Нищи татар!" – гукнув ватаг бродників Тимішко і кинувся на татарського ватага. "Бий урусів!" – крикнув татарський ватаг Зейнула і кинувся на уруса. Билися вони, аж поки не впали з ножами в грудях. А коли випали ранкові роси, востаннє розплющили вони очі і впізнали один одного. Тиміш заплакав: "Здрастуй, друже-брате!" "Тимошку, джан!" – заплакав Зейнула. І обнялися вони, і їхні душі, уже навіки нерозлучні, відлетіли на небо.

Довго мовчали бродники. Гарною була пісня і голоси лірнника та його поводиря були гарними: то злітали до зірок, то шепотіли, мов трава під легким вітром.

– Аж за серце взяла, – зітхнув Коцюба. – От тільки, дідусю, зараз інших співають. Приміром, отих, де люди повертають до своїх полишених колись домівок і тепер вже нізащо їх не покинуть. Чув такі?

– Чув, – відказав старий. – І знаю, що ти маєш на увазі. Але навряд чи ти відаєш, синку, про те, що цю пісню склала людина, якій татарове викололи очі. Тож вона повинна була б співати про зненависть і помсту, але не зробила цього, бо свято вірила, що війни проходять і зненависть помирає, а дружба і приязнь живуть вічно.

Коцюба довго мовчав. Нарешті схилив голову перед лірником.

– Правда твоя, діду, – сказав він. – Тільки, на жаль, ще не скоро люди повірять у це.

– То так, – важко зітхнув старий. – То так, синку.

Терем князя Володимира

За останній рік Боброк відвідував Київ чи не вп'яте. І по кожному приїзді все більше переконувався в тому, що свого часу даремно легковажив думкою про ділові якості князя київського Володимира Ольгердовича.

Позбавлений пильного батьківського нагляду, змінився м'який і ніжний Володко до невпізнання. Кудись відлетіло його щире зачудування перед грецькими та римськими героями. Тепер Володимир вважав, що князі з Гедиминового роду ні в чому їм не поступаються. Це була саме та думка, яку, на відміну від інших навчителів, намагався втовкмачити в незрілі голови княжат дядько їхній Віхол, людина настільки хоробра й розважлива, що перед нею, казали, схиляв голову сам великий князь. І коли в ранній юності Володимир віддавав перевагу розповідям про древніх перед полюванням, то тепер він користувався будь-якою нагодою привезти з молодецьких ловів власноруч забитого зубра чи вепра. Раніше Володко полюбляв тратити гроші (коли такі були) на всілякі дворові танці та ігрища. А тепер все частіше прозирали у Володимирові риси ощадливого і навіть скупуватого господаря, що вмів дати раду кожній копійці.

Щоразу, буваючи в Києві, бачив Боброк щось нове. І це нове було пов'язано з іменем Володимира.

То по котрійсь із грузьких вулиць уподовж Либеді з'явиться добрячий шмат дерев'яного настилу чи навіть бруківки.