Читати книгу - "Вогонь до вогню, Рутківський Володимир"

– Але що йому робити ввечорі в такому безлюдному місці? І де його поводир?

До цього часу Тимко, коли й бачив сліпих, то тільки в супроводі поводирів, здебільшого малих хлопців.

А ще чоловік чи то розмовляв сам з собою, чи то співав. Коли він підійшов ближче, Тимко почув:

А в долині бубни гудуть,

Бо на заріз людей ведуть…

Що було в тій пісні далі, Тимко не почув, бо чоловік знову спіткнувся і впав. Піднімаючись, у відчаї простогнав:

– Звірі, краще б уже забили…

Тепер Тимко бачив чоловіка досить ясно. Він був високого зросту і дуже худий. Через кістляве плече висіла порожня торбинка. Русяве волосся злиплося і лежало довгими пасмами, а замість очей у чоловіка – Тимко відчув, як поза спиною йому сипонув мороз – виднілися чорні плями і з них випливала сукровиця.

Чоловік постояв якусь хвилину, начебто вирішував, куди йти далі, і рушив не вперед, а трохи збочив – саме туди, де була величенька калабатина.

– Дядьку, стійте! – вихопилося в Тимка, коли до калабатини лишалося кроків зо два.

Чоловік завмер. За тим повів безоким обличчям на Тимків голос.

– Хто ти, хлопче? – прохрипів він. – Де я?

– Біля горошинського аулу, – відказав Тимко. – Тільки його вже немає.

– То ти хто будеш – татарча?

– Ні, я русич. З того боку Сули. З Воронівки. Чули про таку?

Чоловік зненацька впав на коліна і простяг руки до Тимка:

– Христом-Богом заклинаю тебе, хлопче, допоможи дістатися на наш бік! Що хочеш віддам, тільки допоможи!

– Не треба мені від вас нічого, – відказав Тимко і шаснув в очерети. За мить вивів звідтіля човна і підігнав його до берега. Виліз з нього і підбіг до незнайомця.

– Сідайте, дядьку, от сюди. Тільки обережніше. Ось так.

Він посадив сліпого на носі човна і відштовхнувся тичкою від берега.

Якийсь час сліпий сидів, безсило опустивши голову, і мовчав. Тимкові здалося, ніби він прислуховується до плюскоту хвиль за бортом.

– А що зараз робиться на небі? – зненацька поцікавився сліпий. – Місяць там чи сонце?

Тимко зиркнув на небо.

– Місяць, – відказав він. – Великий такий, рожевий.

– Ти мені розказуй, хлопчику, розказуй" – попрохав сліпий. – Вибач тільки, що забув запитати, як тебе зовуть.

– Тимком.

– І скільки тобі років?

– Одинадцять, – відказав Тимко. Помовчав і додав: – Скоро буде.

– То розказуй, Тимку, що робиться навколо і де саме ми пливемо. Бо я вже… – голос у сліпого здригнувся, – ніколи більше цього не побачу…

Майже до самої зими прожив Іван Овраменків – так звали сліпого – в хаті Василя Хвоща. Спочатку Іван лежнем лежав, бо такі болячки обсіли його, що навіть шептуха баба Горпина з Лящівки не могла дати їм ніякої ради. Приїздили до нього і заможний Іванів дядь-ко з-під Києва і два ченці з тамтешнього монастиря і якийсь сивий дідуган – у Воронівці шепотіли, що це віщун. Понавозили всіляких дарунків Іванові та Хвощу, і навіть ліру привезли. Це для Івана, бо, казали, гарно вміє він на ній грати. Правда, перед цим хотіли забрати Івана з собою до Києва, проте відступилися – побоювалися, що не витримає Іван дороги.

Коли ж Іван трохи оклигав, то брав ту ліру до рук, проводив по ній пальцями, і вони з Тимком починали співати. І про давні княжі часи заводили, і купальські пісні, й нові – про повернення своїх на землі сивого Дніпра. Та найчастіше заводили вони пісню про бубни, що гудуть в долині. Зазвичай починав Іван густим голосом:

– За річкою вогні горять…

А Тимко срібним дзвіночком (це так Іван казав) підтягував:

– Там татари полон ділять.

Птахом літали Іванові пальці над лірою: то припадали до струн, то завмирали на мить і знову злітали, видобуваючи звуки, від яких аж серце завмирало.

А коли Іван втомлювався, вони починали розмовляти. Тимко вже давно розповів йому про матір і про те, як батько тужить за нею. І про Зейнулу з Алімою розповів. Розповів і про те, що поклявся розшукати їх за всіляку ціну.

– А як ти це зробиш? – поцікавився Іван.

– Дуже просто. Підросту – і піду шукати. Треба буде, то й до самого моря дійду.

– Не так це просто, – заперечив Іван. – Підліток-русич – то ласа здобич для будь-кого з ординців. Не дістанешся й до Ворскли, як твою шию затягне аркан. А далі – рабство, канчуки. От був би ти поводирем… Татари таких не беруть. В усякому випадку, поки ти зі сліпим. Та й то ще сорока надвоє гадала.

Поводирем… Тимко замислився. Воно, звісно, малому поводиреві не позаздриш. Тимко не раз бачив їх, обшарпаних, з вічно голодними очима, сплять де прийдеться. А з іншого боку, он його старший товариш Сашко. Хоч і не поводир, проте теж спав, де прийдеться, і їв, що добрі люди дадуть. А тепер таким цабе став при Дмитрові, князеві канівському, що, мабуть, і не підступишся.

Звісно, Тимкові ніколи так не пощастить, як Сашкові. Проте навряд чи Сашкові можна так вільно розгулювати ординським степом, як поводиреві. І по Дніпру, і до моря, і куди завгодно. А там десь мама, Зейнула, Аліма…

– Воно звісно, – вагався Тимко. – Але хто мене візьме поводирем?

– А хоч би й я, – відказав Іван. – Оце відлежуся в твого батька, потім до своїх подамся, коли ти згоден будеш мене провести до Києва.

– До Києва я проведу, – згодився Тимко. – Коли батько дозволить. Проте мені далі треба.

– А далі, Тимку, буде так. По весні візьму я герлигу, і подамося ми з тобою в степ ординський. Я веселитиму наших бідаків, що нидіють там, а ти шукатимеш, кого тобі треба. А знайдеш – там видно буде.

Тимко пильно поглянув на Івана.

– А не боїшся? – запитав він. – Не боїшся, коли вони тебе знову схоплять?

Іван стенув широкими плечима.

– Ну й що? Вдруге очі не виколять. А мені з ними ще порахуватися треба.

Але Василь не збирався відпускати сина з чужою людиною невідомо куди. І, мабуть, Тимко так би й залишився у Воронівці, якби на ту розмову не надійшов Коцюба. Щоправда, свою думку він висловив не відразу, а лише на третій день, коли дорослі зібралися до толоки. Відкликав Василя вбік і стиха запитав:

– Ну, то як ти вирішив з сином? Відпустиш його з Іваном чи нехай тут загине?

– Тю на тебе, Федоре! – вжахнувся Тимків батько. – Що це на тебе найшло?

– Послухай мене, Василю, послухай уважно, – Коцюба пильно подивився в розгублені очі Хвоща. – Невже ти не бачиш, що довкола коїться? Ось-ось гримне грім, і проллється кров. І першою проллється вона тут, на порубіжжі. Ми з тобою хоч здачі можемо дати і виживемо, коли пощастить. А таких, як Тимка, татари розтопчуть і навіть не помітять. Ти цього хочеш?

Тимків батько мовчав. Лише побіліли пальці, стиснуті в кулак.

– То я ось буду просити всіх, аби відправили своїх дітей якомога подалі від Сули, – вів своє Коцюба. – За Переяслав та Київ, у Литву чи Московщину. Туди, у кого є яка рідня. І коли все вгамується і нам з тобою пощастить – викличемо їх назад. А ні… – Коцюба легенько вдарив носаком у будячину, – хай хоч вони поживуть за нас. Тож, Василю, моя думка така: віддав би ти свого в поводирі до Івана. Родичі його люди заможні і добрі. Тимко там зиму проведе, мов у Бога за пазухою. А потім видно буде, як та до чого…

– Розумію, – глухо відказав Хвощ. – Тільки ж якби ти знав, як воно отут-о.

І він приклав кулака до грудей.

Наступного дня Тимко виїхав на возі Іванового дядька до Києва. Воронівські жінки зшили йому добру торбину, батько поклав до неї всього, що знайшлося в їхній убогій домівці, а рука Тимкова була в міцній Івановій руці.

Посли київського князя

– Ну й пече! – пожалівся Данило, витираючи обличчя широкою, мов лопата, долонею. – А ще тільки травень починається. Що ж воно буде влітку?

– Холодніше не буде, – відказав Медовуха, що на якусь мить порівнявся з велетом. – Буде таке спекотне літо, аж чорти в пеклі носами закрутять.

Поплескав велета по плечу і погнав коня уперед. Данило незадоволено подивився йому вслід: от же ж базікало!

Гаряче літо обіцяв не лише Медовуха. Про це говорили і старі діди, і віщуни, і всі, хто розумівся на цьому ділі. Зима була лютою, малосніжною. Все, що проклюнулося восени, аби заколоситися при літі, вимерзло, а зерно, що впало до землі весною, марно шукало вологи – її не було.

Та не саму лише погоду мав на увазі Медовуха. Напруження між татарами та русичами зростало, з кожної сторони збиралися хмари, клубочився ледве стримуваний гнів.

Степ був готовий спалахнути кожної миті. Хто зможе врятуватися від нещадного полум'я степової пожежі?

Боброк не знав. Але й чекати, поки смерть прийде на землю, не збирався. І посольство до очаківського хана – це перший крок, що мав спрямувати степовий вогонь у потрібному напрямку.

Наказ великого князя був простий: Боброк мав не лише передати дари ханам і підвести їх до думки, що вони повинні відомстити литвинам за київський стіл, а й розвідати, скільки кривих мечів, званих шаблями, зможуть підняти на литвинів ногаєві нащадки. Хоча й твердили ногаєвичі, що сила їхня і міць незмірні, проте все на світі має свій вимір і свій кінець. Це слова великого князя, хоча він тут же признався Боброкові, що не знає, як ті шаблі порахувати.

– Сподіваюся на тебе, княже, та на твою кмітливість, – сказав Ольгерд на прощання. – Виконаєш – честь тобі і хвала, не виконаєш – ніхто тобі за те голови не зітне.

Але очі великого князя при цьому дивилися на Боброка так пронизливо, ніби попереджали: не впораєшся – краще не повертайся. Проте міг би й не лякати своїм важким поглядом великий князь. У Боброка рахунки з татарами значно більші, ніж у будь-кого з Ольгердовичів.

Попереду завиднілася купа дерев, а між ними – звивиста блакитна стрічка, за якою безладно товпилися якісь будівлі.

– Ця річка називається Синіми водами, – сказав Коцюба Сашкові. – А за нею – Торговиця, де торгують усім на світі.

– І найбільше – дурнями, – докинув Медовуха і сплюнув на землю. – Колись я тут не встиг і добридень сказати, як мене обідрали, мов липку. Так що ти, хлопче, – звернувся він до Сашка, – добре тримай свого капшука, коли заходишся торгувати.

– А чим би це я мав торгувати? – образився Сашко.

– Як чим? Тим, що й усі ми, витрішками, – пояснив Медовуха і зобразив пришелепувате обличчя дурня, перед яким зненацька виникли нові ворота.

Брід через Сині води нагадував брід через Сулу до горошинського аулу. Таке ж щільне тверде дно, така ж глибина, і ті ж очерети по боках. І така ж ширина – пліч-о-пліч могло проїхати не менше сотні вершників.

Як тільки перебралися через річку, до них чвалом підлетіли зо два десятки кінних татар.