Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

давності, деякі з них пошматовані, а деякі зіжмакані, так наче їх використовували для пакування. Я переглянув цілу гору газет, і серед них натрапив на цікавий малюнок, який я вам незабаром покажу. Але в кімнаті мені було несила залишатися. У мене було таке відчуття, неначе вона мною заволодіває. І я був радий вийти звідти на свіже повітря, цілий та неушкоджений. Коли я йшов вулицею, на мене витріщалися люди, а один чоловік сказав, що я, мабуть, п'яний. Мене хитало з одного боку тротуару на інший, і я робив усе можливе, щоб занести ключа агентові та якомога швидше дістатися додому. Тиждень я провалявся в ліжку, страждаючи, зі слів мого лікаря, від нервового зриву та виснаження. В один із тих днів я читав вечірню газету і натрапив на такий заголовок: «Помер голодною смертю». Звична справа, нічого особливого. Типовий житловий будинок у Мерилебоні, двері, зачинені впродовж кількох днів, і мертвий чоловік у своєму кріслі, якого побачили поліцейські, зайшовши досередини. «Покійного, — йшлося в газетній замітці, — звали Чарльз Герберт, який колись, подейкують, був заможним поміщиком. Три роки тому його ім'я було на слуху в громадськості у зв'язку з таємничою смертю на Пол-стріт, що неподалік від Тоттенгем-Корт-Роуд; на той час покійний винаймав будинок під номером 20, біля якого за вкрай підозрілих обставин знайшли мертвим джентльмена високого становища». Трагічна кінцівка, чи не так? Зрештою, якби те, що він мені розказав, виявилося правдою, в чому я не сумніваюся, то його життя було трагедією, але зовсім не такою, як її висвітлюють у газетах.

— То це і вся історія? — запитав Кларк замислено.

— Так, це все.

— Що ж, Вільєре, насправді, я не знаю, що сказати з цього приводу. Поза сумнівом, у цій справі є вкрай своєрідні, як на мене, обставини, наприклад, той факт, що тіло мертвого чоловіка було знайдено поблизу дому Герберта, а ще дивний висновок лікаря про причину смерті. Так чи інакше, але всім фактам, вочевидь, можна дати розумне пояснення, ретельно розклавши все по поличках. А що стосується ваших власних відчуттів, коли ви оглядали той будинок, гадаю, вони були всього лише плодом вашої бурхливої уяви. Ви, мабуть, напівсвідомо думали про те, що почули. Я навіть не знаю, що тут ще можна сказати чи зробити. Вам, мабуть, здається, що за цим криється якась таємниця, але Герберт мертвий. Де ви тепер шукатимете підказки?

— Пропоную відшукати жінку, з якою він був одружений. Вона — це таємниця.

Двоє чоловіків примовкли біля каміна. Кларк таємно втішався з того, що він як поборник ідеї ординарності світу не втратив тверезості думки, а Вільєр поринув у свої похмурі фантазії.

— Гадаю, саме час закурити, — врешті промовив він і сягнув рукою до кишені, намацуючи портсигар.

— Ох! — вигукнув Вільєр, здригнувшись. — Я забув, що мав вам дещо показати. Пам'ятаєте, я казав, що натрапив на доволі цікаву замальовку серед старих газет у будинку на Пол-стріт? Ось вона.

Вільєр витягнув з кишені невеличкий тоненький пакунок. Він був загорнутий у брунатний папір і перетягнутий мотузкою, зав'язаною на вузли, які не так просто було розв'язати. Мимохіть Кларку стало цікаво, що ж там було всередині. Він витягнувся вперед у своєму кріслі, поки Вільєр морочився з мотузкою і знімав паперову обгортку, під якою була ще тканинна, і, знявши її, Вільєр мовчки подав Кларку невеличкий клаптик паперу.

Протягом п'яти хвилин, а то й більше, у кімнаті панувала мертва тиша. Двоє чоловіків сиділи так тихо, що їм було чути цокання високого старовинного годинника, що стояв за дверима в холі, і в одного з них ця монотонність звуку пробудила давній-прадавній спогад. Він напружено вдивлявся у невеличкий малюнок, виконаний пером і тушшю, на якому була зображена голова жінки. Його, вочевидь, намалював якийсь талановитий митець — здавалося, що душа тієї жінки прозирала з її очей, а вуста були розтулені у напрочуд живій посмішці. Кларк безмовно дивився на те обличчя. Воно пробудило в його пам'яті один літній вечір багато років тому, і він знову побачив мов наживо видовжену мальовничу долину, річечку, що звивалася поміж пагорбів, луги, поля, блякле червоне сонце та холодний молочний туман, що здіймався над водою. Він почув голос, який промовляв до нього через роки: «Кларку, Мері побачить бога Пана!». І ось він стоїть у похмурій кімнаті поруч з доктором, слухаючи важке цокання годинника, дивиться і чекає, спостерігаючи за фігурою, що лежить у зеленому кріслі під світлом лампи. Мері підвелася, він глянув їй у вічі, і всередині в нього все наче скрижаніло.

— Хто ця жінка? — він врешті запитав. Його голос звучав сухо й хрипко.

— Це — жінка, з якою був одружений Герберт.

Кларк знову подивився на замальовку. Ні, все-таки то була не Мері. Звісно, те обличчя належало їй, але було в ньому щось іще, чого він не помічав у її рисах, ані коли в лабораторію разом з доктором увійшла дівчина, вбрана у все біле, ані після її пробудження, ані коли вона лежала на ліжку, дурнувато вишкіряючись. Чи то погляд, що струменів із тих очей, чи посміх на повних устах, чи вираз самого обличчя — щось стривожило Кларка до глибин його душі, і він несамохіть пригадав слова доктора Філіпса: «Найяскравіше втілення зла, яке я коли-небудь бачив». Він машинально перевернув у руці папір і глянув на його зворот.

— Боже милостивий! Кларку, в чому річ? Ви блідий, як смерть.

Вільєр рвучко зірвався зі свого крісла, коли Кларк зі стогоном безсило осів у кріслі, впустивши з рук той малюнок.

— Я почуваюся зле, Вільєре, в мене часто трапляються такі напади. Налийте мені трохи вина; дякую, досить. Через кілька хвилин мені стане краще.

Вільєр підняв малюнок, що впав на підлогу, і, як це зробив Кларк, перевернув папір.

— Ви побачили це? — запитав він. — Саме так я й визначив, що то портрет дружини Герберта, чи то пак його вдови. Як ви тепер почуваєтеся?

— Уже краще, дякую, то була всього лиш мимовільна слабкість. Та не думаю, що я вас правильно зрозумів. Що, ви кажете, дало вам зрозуміти, чий це портрет?

— Оте ім'я — Хелен, написане на звороті. Хіба я не сказав, що її звати Хелен? Так, Хелен Воан.

Кларк застогнав; у нього не залишалося й тіні сумніву.

— Тепер ви згідні зі мною, — мовив Вільєр, — що і в історії,