Читати книгу - "Донька від Люцифера, Ірина Скрипник"

——— До речі, не знаєш, чому одна з моїх книг стоїть не так, як зазвичай? — його голос був спокійним, але в очах блищало зацікавлення.

——— А що за книга? — напружилась я.

——— Та так, подарунок одного старійшини за спасіння, — посміхнувся ельф, нахиливши голову. — Він чомусь вирішив, що мене цікавить подібна література.

Приблизно через тиждень почався токсикоз. Це було набагато гірше, ніж я гадала. Ранкові нудоти швидко переросли у цілодобові муки. Я почала худнути практично на очах. Шкіра натягувалась на кістках, немов пергамент. Не було ні на що сил. Кожен рух давався з великими труднощами, і навіть звичайна прогулянка ставала схожою на підкорення вершини. Воротило навіть від різних запахів, які раніше здавалися приємними. Усе викликало нудоту. Врешті-решт, Седрик покликав мене до себе. Він посадив мене на своє ліжко і дістав із шлюхад якийсь магічний камінь. 

——— Поклади під язик, відразу полегшає, — сказав він, дивлячись на мене з турботою в очах.

Я послухалась і відчула, як прохолода каменя миттєво почала розповсюджуватися по всьому тілу, знімаючи напругу. Відчуття було настільки дивовижним, що я ледве стримувала сльози полегшення.

——— Дякую, Седрику, щоб я без тебе робила? — промовила я, намагаючись усміхнутися.

Він тільки зиркнув на мене. Його обличчя залишалося серйозним, але в очах можна було побачити легкий відтінок задоволення. Я спробувала встати, щоб повернутися до своєї кімнати та він зупинив мене, лагідно тримаючи за руку.

——— Я все одно збирався йти. Та й і тобі не завадять хоч якісь зміни. Тож можеш залишатись, — сказав він теплим і заспокійливим голосом.

Після цього знову взяв ніж зі столу і, міцно стиснувши його, направився до дверей. Я дивилася йому вслід, намагаючись зрозуміти, куди він йде цього разу.

——— Повернусь вранці.

Та вранці прийшов не тільки він. Відкривши очі, я помітила за дверима старого чоловіка, що тримав на мотузці барана. Старий був у простому, зношеному одязі, і виглядав якимось змученим. Седрик стояв поруч на порозі нашого маленького будинку з оголеним торсом. Майка, як і минулого разу, разом з ножем валялись на підлозі. Повітря було прохолодним і свіжим, і крізь відчинені двері доносився запах ранкової роси.

——— Нащо мені живий баран? — обурився Седрик, витріщавшись на старого.

Його голос прозвучав гучно і різко в тиші ранкового світанку, викликавши у старого чоловіка легке тремтіння.

——— Але, пане Ганц, це все, що я можу наразі дати вам в знак подяки, — сказав старий.

Голос тремтів, і він виглядав так, ніби ось-ось заплаче. Його руки, що стискали мотузку, дрібно тряслися від напруги та втоми.

——— Я це розумію, — замислився Седрик і задумливо глянув на барана. — Зараз в усіх складні часи. Але нащо МЕНІ живий баран?

——— Пане Ганц, будь ласка, візьміть його!

Старий простягнув мотузку. Його очі були наповнені проханням і надією, ніби він віддавав останнє, що мав.

Так, місцевим Седрик представився, як Ганц. Він і мені хотів придумати нове імʼя, але я відмовилась. Зрештою, в світі не так багато дівчат вампірської раси з рудим волоссям. Тож зміна імені мені навряд чи допоможе. До того ж, на той момент я шукала Міхаеля, який тоді ще був Люцифером. Тож мені було не до того, щоб думати над зміною імені. 

Спостерігаючи за цим діалогом, я відчула, як серце стискається від болю та співчуття до старого чоловіка. Водночас було кумедно спостерігати за реакцією Седрика. 

Невдовзі Седрик таки взяв мотузку в руки, чим неабияк порадував старого. Той низько вклонився, дякуючи, і швидко пішов геть, залишивши нас наодинці з баранчиком, який спокійно жував траву, навіть не підозрюючи про свою долю.

——— Пане Ганц, чекатиму вас сьогодні до нас на обід. Моя донька дуже хоче побачити вас, — сказав старий на прощання.

Седрик почухав потилицю, виглядаючи трохи розгублено. Потім глянув на барана, який продовжував спокійно пастися, не звертаючи уваги на наші розмови.

——— Ну, сподіваюсь, в тебе хоча б мʼясо смачне, — пробурмотів він.

Я засміялась, не стримуючи себе. Цей момент здався мені настільки абсурдним, що не можна було не сміятися. Тоді Седрик озирнувся і зустрівся поглядом зі мною. Відразу ж почервонів.

——— Донька чекає, значить? — продовжувала я сміятись.

——— Та їй всього 13, — почав виправдовуватися Седрик. — Але вона чомусь вирішила, що я мушу одружитись на ній. Батько її теж туди ж. Постійно повторює: «от дивіться, яка вона в мене гарна, пане Ганц!», «а подивіться, яка вона господиня, пане Ганц!», «а знаєте, яка вона в мене талановита, пане Ганц?».

Бачачи, як його напружує ця ситуація, я припинила сміятись і встала з ліжка. Повітря в кімнаті було прохолодним і свіжим, і я вдихнула його на повні груди, намагаючись відновити спокій.

——— Ну, а чого ти хотів? Прийшов в чуже місто увесь такий молодий і гарний, берешся практично за будь-яку роботу, допомагаєш відбудовувати найближчі міста, попутно знищуєш монстрів. Звісно, що ти почав подобатись місцевим дівчатам. Та й гроші в тебе завжди є. Не чоловік, а — мрія! — промовила я, намагаючись додати голосу трохи іронії.

Седрик тільки скромно усміхнувся і злегка вклонився.

——— Навряд чи ти насправді так думаєш про мене, але дякую, — відповів він. — Це вперше, коли ти хоча б так похвалила мене. До цього то била, то казала, що яйця відірвеш. Я вже думав, що ти повністю відбита на голову.

——— Що? — підняла я брови. — Чого ж тоді жив зі мною увесь цей час?

Седрик злегка знизав плечима, ніби це питання не варте було серйозної відповіді.

——— Та хто ж його знає… Але сперечатись з тобою було цікаво. Ти доволі мила, коли бісишся, — сказав він з усмішкою.

Я ніби застигла на місці і не могла поворухнутись. В голові була тільки одна думка: «Будь ласка, не треба! Не зізнавайся мені в почуттях!». Моє серце почало битися швидше, і я відчула, як хвиля тепла піднімається до щік.