Читати книгу - "Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов"

— Як кличуть тебе? Порекло[7] твоє яко буде?

— Чого буде? — не зрозумів Петько.

— Як батьки нарекли?

— Петьком… Тобто Петром.

— Яко апостола? Це добре. Аще батьки боголюбні, то і чадо тако же[8] має бути.

— Вибачте, а ви хто будете? — несміло запитав Петько.

— Не по чину запитуєш, — посміхнувся воїн, — але якщо ти з вечірніх країн, то нашого чину, мабуть, не вєдаєш. А тому пробачаю. Воєвода я. А звуть мене Дмитром, а порекло моє Єйкович.

— Воєвода? А це ваше військо?

Зареготав воєвода, заховав посмішку в бороді Ратибор, а його товариш узяв руки в боки та тільки хитав головою.

— Який ти, отроче, смішний… Де ж ти дружину узрів? Дружина стоїть у Києві. Деі[9] дружину з двох котлів нагодуєш? Ратиборе, чи здається мені, чи хтось рище комонно? — воєвода тицьнув пальцем у бік фортечного муру, що чорнів на високому берегу річки.

Ратибор, прикриваючися від сонця, приклав долоню дашком:

— Парубок.[10] Мабуть, від князя.

— Збирай воїв. Скоро рище… Покваптеся!

Загін збирався швидко та організовано, один Петько стояв, не знаючи, що йому робити. Миттєво зібрали шатро, познімали з коней пута. Кашовари безжально вилили у вогнища те, що тільки-но апетитно булькотіло у казанах. Вогонь засичав і згас, а у повітрі запахло смаленим.

— Це… А я? — розгубився посеред загального сум'яття Петько.

Він одразу відчув себе зайвим і не знав, до кого притулитися. Чимось сподобався йому неквапливий спокійний воєвода Дмитро. Присадкуватий, широкий у плечах, він наче випромінював силу та впевненість. Накази віддавав коротко та владно, воїни їх виконували швидко та чітко. Петько відчув, що воїни свого воєводу поважають і слухаються його. Хлопцеві захотілося стати своїм серед цих людей, навіть стати схожим на них. Але він нічого не знав і не вмів із того, що усім іншим було просте та звичне. Воєвода краєчком ока помітив Петькову розгубленість і наказав:

— Ратиборе! Іно не зриш, оже отрок не комонний? Поймі до себе.[11]

Не встиг Петько мигнути оком, як сильні руки підхопили його та закинули на коня.

— Ой! — від несподіванки вигукнув він, утратив рівновагу та гепнувся на землю. Усі навкруги засміялися:

— Е-е… Та отрок не відає, з якого боку у фарі[12] опаш![13]

Усі зареготали дужче, але не образливо. Їм, мабуть, справді було смішно та дивно — такий великий хлопець не вміє на коні їздити, а й навіть сидіти верхи. Ратибор злетів на коня, чиїсь могутні руки ще раз підкинули Петька нагору. Зараз він прилаштувався за воїном, міцно вхопивши його за пояс.

— Ось і добре… — Ратибор краєчком ока глянув на Петька. — Будь у надії. Тримай свій оберіг! — Він тицьнув Петькові до рук мобілу.

Доки вершник дістався загону, табір уже згорнули, коні стояли під сідлом, а сам воєвода сидів верхи. Гінець підлетів до воєводи, ще здалеку побачивши його червону сорочку.

— Чолом б'ю! — Вершник був ще зовсім хлопчиськом, і Петько гостро позаздрив, як той вправно керував своїм гарячим конем. А кінь після швидкої гонитви все не міг заспокоїтися, перебирав стрункими тонкими ногами, струшував головою, схрапував та козирив вухами. Світлі кучері хлопчика розляглися по плечах. Очі жваві, погляд уважний та швидкий. Петька ці очі помітили відразу. Кинувши погляд на дивно вдягненого гостя, гінець, не спішившися, вклонився воєводі Дмитру:

— Князь кличе, воєводо!

Коли гінців кінь повернувся іншим боком, Петько побачив на поясі юного вершника невеличку шаблю. «Оце-то так! — подумки вигукнув він. — Це тобі не на фізкультурі по дурному канату лазити! У пацана справжня шабля! Супер! Йой!..»

Щось боляче вдарило в зад, і Петькові щелепи клацнули — це Ратибор смикнув поводом, і кінь пішов клусом. Вершник легко зводився у стременах у такт кінським рухам. Петькові ж крупом щоразу боляче било по заду. «Ні-чо-го при-єм-но-го у їз-ді вер-хи не-ма-є», — думав він, постійно клацаючи зубами та озираючися навкруги.

Від річки їхали по вузькій, витоптаній кіньми, стежині. Стежка піднімалася все вище та вище, доки не привела до кам’яних фортечних мурів. Ще хвилина — і загін в'їхав у відчинені навстіж ворота. Поруч стояли кілька воїнів, одягнених подібно до Петькових супутників.

— Ратаям — радуватися![14] — крикнули стражники.

— І вам радуватися, — статечно відповідали вої.

Поїхали містом. Петько жадібно вдивлявсь у вулиці стародавнього Києва і зовсім не впізнавав їх. Біля кам’яних воріт, якими вони в’їхали до міста, розстилався невеличкий майдан, від якого віялом розходилися вулиці. Копита коней глухо затупотіли по пересохлій натоптаній землі. З обох боків тягнулися невисокі паркани з тонкого колоддя. Де-не-де замість парканів росли кущі та дерева. Хати були з обтесаних колод, з маленькими віконцями, у яких замість прозорого скла, до якого звик Петько, мутніла якась плівка чи дивно виблискував на сонці незнайомий матеріал.[15] По вулицях, тиснучися до парканів та пропускаючи загін воєводи, ходили люди. Вбрані вони були на один штиб. Довгі сорочки, підперезані поясами, хто у личаках, хто у шкіряних постолах. Жінки у довгих вишитих сукнях, хто з фартухами, хто без, але в усіх голови вкриті хустками чи складнішими головними уборами, яких Петько й у житті не бачив. Побачивши воєводу, чоловіки знімали шапки та кланялися, а жінки теж кланялися, але головних уборів не знімали. Зрідка траплялися вершники. Вони теж відступали та знімали шапки, вклоняючися просто у сідлі. Петько крутив головою, поки не заболіла шия. Він намагався все роздивитися та запам’ятати. Коли ще буде нагода побачити стародавній Київ?

Нарешті під’їхали до великої церкви. Петько вглядівся та ахнув: це був Софіївський собор! Той самий, що стоїть зараз поряд із пам’ятником Богданові Хмельницькому. Від подиву Петько знову ледь не гепнувся з коня. Він міцно схопився за Ратибора, а той із подивом обернувся: що це з отроком діється? Побачивши, що той витріщив очі на храм, перехрестився і запитав:

— Ти сироядець?[16] Чи бесермен?[17] Пошто лоба на церков не хрестиш?

Переляканий Петько невміло перехрестився.

— Ото ж бо й воно… А то яко нехристь який…

І тут же, неподалік од Святої Софії, Петько побачив ще одну церкву. За мить до нього дійшло: він бачить те, що мріяв побачити кожен історик.

— Пане… товаришу… сер… — розгублено пробурмотів Петько, смикаючи Ратибора за плече.

— Чого тобі?

— А що то за церква?

— Це храм Богородиці.

— Як Богородиці? — розчаровано сказав Петько, впевнений, що він