Читати книгу - "ЛиховІсна Цидулка, Роман Олійник (Argonayt)"

Побачене на узліссі не лише остаточно зіпсувало настрій пані Ядвізі, воно насправді неабияк стривожило її. Мірошниця ніскільки не переймалася тим, що поховав невинну жертву винайнятих нею харцизяк. Біс з ним, цим добрим самаритянином. Жінку дуже стурбувало зовсім інше. Сліди котрих не змогла повністю змити вчорашня злива і які вона виявила біля свіжої могили було неможливо сплутати. Вони однозначно належали коневі мандрівного лицаря, який так несподівано навідався до неї в гості. Характерні відбитки підків жеребця були аналогічні тим, що вчора з’явилися на подвір’ї її обійстя.

Пані Мазур швидко поверталася додому з твердим переконанням того, що все це не може бути звичайною випадковістю. Спершу загадковий сеньйор П’єтро Вібурно хоронить посланця, так необачно вбитого бандою Борути, а потім відразу приходить до неї. Хоч-не-хоч а доводиться визнавати, що цей молодий хлопчин безпосередньо причетний до цієї важливої справи яку їй доручив всемогутній володар. Тільки тепер жінка вже почала вагатися чи правильно вчинила, що затримала його від’їзд. Хоча це ще по воді вилами писано чи насправді він збирався продовжити свою мандрівку, як ото звечора говорив.

До свого обійстя мірошниця добралася так і склавши конкретного плану подальших дій. Звертатися за порадою до свого ясновельможного пана було б великою нерозсудливістю з її сторони. Грізний господар не лише не допоможе, а навпаки в пориві гніву в кращому випадку може вилаяти жінку за те що надокучає йому такими несуттєвими дрібницями, в гіршому покарання виявиться настільки жахливим, що про нього краще й не думати. Єдине що залишалося тепер робити пані Ядвізі, то терпляче очікувати на повернення служниці. Можливо Мареля принесе з міста відомості, що зможуть хоч якось прояснити цю непросту ситуацію.

А поки дівчини не було, щоб згаяти вільний час і відволіктися від тривожних думок блакитноока русявка вирішила взятися за приготування зілля. Вчора вона сказала гостеві що займається знахарством виключно задля зайвого шеляга заробітку в гамані, тільки це був обман. Насправді ніхто й ніколи до неї за цілющими травами не приходив, ба більше того, місцеві жителі взагалі намагалися оминати її млин десятою дорогою. Та пані Мазур цим ніскільки не переймалася. Зілля ж бо буває не лише цілющим, а покупці не тільки людьми. Її вариво постійно користується чималим попитом, і платили за нього не дрібною мідною монетою, а повноцінним золотими дублонами, талерами й крейцерами.

Замовлень у Ядвіги й тепер вистачало, та сьогодні вона вирішила попрацювати для своїх потреб. Почала жінка з найпростішого. Виготовити трунок який здатен знерухомити людину не важко, треба тільки знати з чого. Дрібку сушених грибів, кілька крапель вижимки ягід, одне-два спеціальних закляття і все готове. Складніше вирахувати потрібні пропорції, адже кожен організм унікальний, і те що для одного промине непомітно іншого може звести в могилу. Пані Мазур мала великий досвід у цій справі, тож була впевнена що не помилиться в своїй оцінці.

Більше часу й зусиль зайняло у неї варіння так званого «еліксиру правди». Розв’язати язик людині нелегке завдання. Найпростіше звісно ж вдатися до тортур. Тільки найчастіше в такому випадку кат дізнається лише те що хоче почути, а не те що є насправді. Добре тренований допитуваний зазвичай здатен заблокувати больові відчуття в своїй свідомості. Якщо ж на ньому стоять захисні закляття, то взагалі існує велика ймовірність того, що врешті-решт мозки у бідолахи просто згорять і він безповоротно втратить здоровий глузд. Ядвізі було байдуже до того, що трапиться з її майбутньою жертвою, але жінка зараз конче потребувала конкретної інформації і заради цього вона була готова добряче попітніти при приготуванні такого специфічного зілля.

Мірошниця вже практично закінчила свою роботу коли знадвору почулося тупотіння ніг. Жінка виглянула у віконце й побачила що це поспішає служниця Мареля. Влетівши до хатини захекана дівчина якусь мить переводила подих від бігу, а потім швидко затарахкотіла:

– Ясновельможна пані, дозвольте говорити?

– Кажи що маєш, – як це завше бувало в розмовах зі слугами невдоволено насупила брови Ядвіга. – Щось цікаве вивідала про нашого гостя?

– Так, ясновельможна пані.

– Ну і, – вже почала по справжньому дратуватися пані Мазур. – Не тягни кота за хвіст, недоумкувата.

– Після того як ми на околиці Опільсько розсталися, я, як ви й наказували, непомітно пішла назирцем за лицарем. Містечком він не довго гуляв, а зайшов найближчу корчму «Дикий вепр». Той генделик такий популярний, що як каже мій батечко, його не пропускає ні один порядний чоловік. Так ось, в шинку наш гість перебував недовго, у мене навіть ноги не встигли затерпнути, поки очікувала на нього. Вийшов надвір, а за ним відразу вискочив ще один молодик. Зовні справжній шляхтич, так ошатно одягнутий і у вусі я помітила золоту сережку.

– То він приїжджий чи з місцевих? – нетерпляче поцікавилася мірошниця у якої від почутого серце стривожено тенькнуло.

– Ні, точно якийсь чужинець. Наших шляхтичів я б точно впізнала, а у цього пана навіть говірка якась нетутешня.

– То ти навіть зуміла підслухати, про що вони говорили?

– Лишень трішки, коли проїжджали повз на бричці. Тільки ви не хвилюйтеся, вони були настільки захоплені своєю розмовою, що не звернули на мене уваги.

– І про що ці два пани розмовляли?

– Той чужинець сказав нашому гостеві, що спершу треба заскочити до бургомістра по якісь справі, а потім вони приїдуть сюди, за конем лицаря. Я як це почула, так відразу ж кинулася сюди, щоб про все вас попередити, ясновельможна пані.