Читати книгу - "Псалом 44, Данило Кіш"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«У чому мала б полягати моя особиста ініціатива? — запитав Якоб. — Не виконати Гіммлерів наказ?»
«C’est ça, — відповів Ніче. — …В інтересі науки. І (може, у разі, якщо ситуація зміниться), і вашої раси. Цього б не зробив жоден нацист: це суперечить, знаєте… нашому розумінню автократії».
«Добре, — сказав Якоб, — що я маю зробити?»
«Чекати, — сказав Ніче. — І мовчати… Поки тільки це».
«Потім…»
«Якщо вам здасться, що для нас усе пропало, тобто для Німеччини, — зрозумійте мене правильно, і за моєї відсутності (це треба взяти до уваги), тоді нічого робити не потрібно, немає потреби перешкоджати комусь зробити з колекціями, що йому заманеться, — а тоді, після короткої передишки, патетично: — Але якщо вам — на ваш розсуд — здасться, що ще не час, тоді зробіть усе можливе, щоб перешкодити знищенню тих дорогоцінних колекцій, які могли б стати останнім, що залишиться від вашої вимерлої раси».
Мало минути майже двадцять чотири години, щоб Якоб пояснив їй сенс всієї тієї трагікомедії під назвою Фанатик, або На службі в науки, бо доктор Ніче, сказав Якоб, хотів мати в ньому (тобто в Якобі) надійного свідка, якщо одного дня втрапить до рук союзників, а про це вже настав час подумати; але тоді все це її не стосувалося як справа доктора Ніче, для неї це був знак і зірка, бо, як сказав Якоб, відбувалося щось серйозне, водночас він висловив побоювання, що німці перед евакуацією знищать всі сліди табору, щоб одного дня стати перед Обличчям Історії, невинно стинаючи плечима, і того ж вечора (одразу наступного дня після нічних відвідин Ніче) Якоб вперше сказав:
«Ми спробуємо це випередити». А потім додав те, що в трохи іншій формі вона недавно сказала Жані, мов далеке відлуння цього Якобового речення, вимовленого майже рік тому: «Але ми не маємо права ризикувати. Тепер помирати важче».
5
Коли доктор Ніче врешті сказав Можливо, цей візит був завчасний і встав зі стільця, вона подумала: Нарешті, бо якби він затримався хоч на хвилину довше, вона б, мабуть, видала себе, зомліла. Потім почула шурхіт соломи на ліжку, з чого зробила висновок, що Якоб уже підвівся, потім їхні кроки, ключ у дверях, змовницьке і майже довірливе Aufwiedersehen! Ніче. І відчула, як раптово підкосилися ноги, як сповзає додолу: й останнє — різкий біль під лопатками, що сковзали донизу дошкою, і тупий удар, а потім темрява…
«Якобе, — вимовила вона, і це було перше, що спалахнуло в її свідомості серед яскравих рожевих кіл і вирвалося на вуста. Потім кола почали розходитися концентричними кругами, і в шпарині, що утворилася, вона виокремила схилене над нею Якобове обличчя і відчула його руку на своєму чолі. — Забери це, Якобе», — сказала вона і з таким самим зусиллям, з яким це вимовила, звела руку і відсунула пляшечку з нашатирним спиртом, яку Якоб тримав у неї під носом. Не повертаючи голови, зрозуміла, що світло, яке потрапляє на Якобове чоло, падає звідкись збоку, з підлоги: Якоб поставив лампу з абажуром на підлогу, подумала вона і відразу пригадала все, що сталося, й обійняла Якоба за шию. Він підняв її і вклав на ліжко, поставивши лампу з абажуром на столик біля ліжка.
«Як довго я була непритомна?» — запитала вона.
«Не знаю, — сказав він. — Тільки-но я замкнув двері, я кинувся до шафи. Одразу зрозумів, що щось не так. Я за ключем — а його в кишені немає. Тоді постукав нігтем у дверцята шафи, хоч відчував, що з тобою щось сталося. Водночас пригадав, що сховав ключ під подушкою. Схопив ключ і пляшечку нашатирного спирту зі столу і, ось, побачив, як ти сидиш у шафі, схиливши голову на плечі… Взагалі не чув, як ти впала, — сказав він… — Бідолашко моя»; і поки він її пестив, вона подумала, що тепер Якоб все знає, адже він мав бачити кров, тож тепер знає, що вона його дружина, хай навіть раніше нічого не помітив; чого б інакше він промовив оте: «Бідолашко моя». А вона сказала:
«Я впала лиш тоді, коли він вийшов, — а потім, із прихованою гордістю Якобової дружини: — Не могла більше. Не витримала б ані на хвилю довше. Твій халат мене докінчив. Не знаю, як я можу кохати людину, чий халат так смердить. Мушу знайти якогось іншого чоловіка».
Потім він сказав:
«Не знаю, як я можу кохати жінку, яка так легко втрачає свідомість. Мушу знайти якусь іншу жінку»; його долоні ніжно спочивали на її щоках. Та мить забуття віднесла її думки в протилежному напрямку; її погляд, що зупинився і сконцентрувався на тому єдиному фокусі, в якому перебували Якоб і вона (Якобова дружина), раптом почав розширюватися і розсіюватися; розпечений фокус почав холонути, тільки-но її свідомість — звична до ляпасів — почала озиратися довкола: лампа з абажуром — Якобова кімната — вікно, завішане пледом, — а за вікном: волога крижана ніч, проштрикана рефлекторами і колючим дротом. Концентричні кола полинули у ніч, у простір і час, торкнулися темної межі майбутнього і минулого, і коли вона швидко і злякано силоміць зупинила хвилі, які розсилала її свідомість, і коли вони повернулися з темної далини ночі назад до Якобової кімнати, до них, то там, де ще недавно було тепле сяйво лампи з абажуром яблучного кольору, у її свідомості залишилась лише чорна, обгоріла діра, там знову був отой шалений голос, що час від часу зривався на фальцет, голос, який називається доктор Ніче…
«Не розумію, — сказала вона. — Не розумію, що хотів від тебе той тип».
«Готує шлях до відступу, — сказав Якоб. — Чого б іще він хотів: готує шлях до відступу. Розумієш?»
«Не зовсім, — сказала вона. — Мені не до кінця зрозуміло… хіба не може все це зробити сам? Або наказати тому, кому більше довіряє. Не можу до ладу пояснити все це… Скажи, Якобе: чи це нарешті це?»
Якоб на хвильку замислився:
«Судячи з цього — так, — сказав… — З цієї комедії…» (Тоді розтлумачив їй
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Псалом 44, Данило Кіш», після закриття браузера.
