Читати книгу - "Псалом 44, Данило Кіш"

Пригадує: тоді Якоб сказав їй: Так, судячи з цього всього, і хоча в його голосі був сумнів (принаймні так їй здалося), вона відчула, що і в нього сяйнула надія, що в його голосі лише гіркота, а не відчай; і сподівання, звісно. І не лише це. Якоб зараз уперше додав оте конкретне, хоч трохи сумнівне: «Судячи з цього всього». Та не сказав: «Надія конче потрібна. Тому її потрібно вигадати», — а ще те, що казав на початку: «Інакше в цьому таборі не витримаєте ані дня. Це ніби людина вийшла зі строю і голосно заявила всім в обличчя, що їм кінець. Й одним, й іншим. Так не можна витримати жодного дня. А ви мусите жити. Справжній мрець — тільки людина без надії. Розумієте? Тому не смієте полишити надію. Навіть якщо вона втікає і їй немає місця у вашому серці… Заманіть її, підживлюйте її. Оживляйте штучним диханням, обманом чи навіть силою…» Але це було на початку, за день-два після їхньої першої зустрічі; пригадує: тоді повірила йому не до кінця; попри всю щирість, яка звучала в його словах, їй здавалося, ніби він так каже через самовпевненість чи боягузтво, а те й інше здавалося їй в ту хвилину безсенсовим. Раптом це якийсь хитрий чи просто переляканий колабораціоніст. Тоді ще не знала його добре. Бачила лише один раз. Тоді, коли прибула до табору. Тому тоді, коли ще його не знала і сумнівалася в ньому, сказала:

«Думаєте, пане лікарю, що я тільки тепер, в Аушвіці, починаю все це? — і сама здивувалася з довіри, яку виказував її голос: — Що лише тепер починаю користуватися з покладів надії, які людина носить у серці?»

«Не сумніваюся в цьому, — сказав він. — Звісно, ви вже багато настраждалися. Та чи втратили ви надію?» Але вона не знала, що йому відповісти, бо хтозна, як справи з тією грою без правил, надіюсь-не-надіюсь, як хочу-не-хочу чи любить-не-любить, бо й у вагоні, в якому її етапували, і дорогою до табору, і раніше, на Дунаї, завжди було якось так: змириться, здається їй, що змириться зі всім, що сталося, а згодом приходить розуміння, що насправді зовсім не змирилася і що якийсь шал, який можна назвати надією, ніколи не полишав її (хіба що тоді, на Дунаї; але в цьому не була впевнена); тому хотіла йому сказати, що все це, може, і не має нічого спільного з надією, бо тоді, на Дунаї, вона залишилась жива, тоді, коли все почалося (це сталося роки три-чотири тому), а це все якась абсурдна гра без правил, в яку не можна вкладати нічого, навіть надії, і хотіла розповісти йому те, що трапилося тоді, на Дунаї, коли чекала перед зеленою облущеною загорожею, як ото під час літньої спеки, коли чекаєш на чергу в душ; пригадує, що якесь безумство, яке можна було б назвати надією, не покидало її, поки вона не зомліла; очі заплющилися — навіть тоді (залишаючи між повіками тоненьке, мов лезо, вістря, що вмить розсікло рожеву темряву, яка оповила свідомість, і розсікла морок, і залишила в свідомості шпарину, що розкривається на майбутнє) — з надією (чи як це назвати), що вона прокинеться і прозріє; житиме. Наперекір усім фактам. Наперекір усьому. — Але не сказала йому всього, бо тієї миті, коли розмовляла з цією людиною в білому халаті, імені якої ще не знала, відчула, що навіть тепер відкриває в собі якесь палахкотіння, яке не може не назвати надією, хоч джерело того почуття не в її серці, а десь поза нею, воно проривається у її свідомість і в серце, мов несподівана тепла хвиля: у його голосі і в його очах. І думає: надія не в моєму серці, не в моїх руках. Вся моя надія — у ваших словах. У ваших очах. А може, вже тоді подумала: У твоїх очах. Бо це близьке почуття, якому не кажуть ви. — Але, звісно, вона не сказала цього; лише знизала плечима:

«Не знаю», — сказала. Потім пробурмотіла: («Може, тільки ще один раз»).

Тоді він сказав, несподівано:

«Ви мені довіряєте?» Саме так: «Ви мені довіряєте? Можливо, це не дуже влучне слово… Зрештою, саме так: довіряєте».

«Так, — відказала вона, — довіряю». Якби він запитав це принаймні на нюанс інакше чи запитав раніше — на стільки, скільки часу зайняло це запитання, можливо, вона б лише зрезиґновано знизала плечима або просто збрехала: «Думаю, що довіряю».

Але це було за день-два після першої зустрічі, вже не пригадує точно. Вона пам’ятає ту першу зустріч: це було наступного дня після прибуття до табору. Вони стояли голі та пострижені, по двоє в ряду; майже всі молоді дівчата, ще здатні до роботи чи до розваг німецьких офіцерів, які вирушали на Східний фронт чи поверталися звідти, багаті на ордени та шрами: Deutschland, Deutschland, über alles; їх відбирали до таборів для розваг: Deutschland, Deutschland, über alles; потрібні лише здорові, красиві молоді дівчата, які вміють сміятися, які гідні арійської хтивості і сперми Übermensch: Deutschland, Deutschland, über alles! І, мов ніж, увігнався в її втому та її сон голос, хтозна-якого тону і на якій відстані від неї, але доволі гучний, щоб вона його почула, наче якийсь шепіт, і він боляче врізався їй у свідомість, і вона насилу розплющила очі; але її власне ім’я звучало так далеко і видалося таким чужим, ніби долинало з якогось іншого світу. Порожнім, відсутнім поглядом вона дивилася на білу пляму халата, потім її зір раптом роз’яснився, і вона відчула, зрозуміла, що їй дали ляпаса; потім біла пляма з її райдужної оболонки посунулася і сфокусувалася на обличчі: темне, гладко зачесане волосся і два великі випнуті зуби. Жінка з випнутими зубами знову крикнула і підійшла так близько, що можна було очікувати на новий ляпас, але в ту мить звідкілясь збоку пролунало:

«Стоп! Damit genug! Потрібно бути обачним, — голос раптом звився фальцетом. — Я думаю, що… Verstehen Sie?.. Verstehen Sie?»

«Ja, ja, ich verstehe… Aber ich denke es ist doch nicht. Zu klein. Das Becken wie eines Kindes… Aber, insofern, Herr Kollege, denkt sie ist anziehendgenuglich…»

«Du, Anschaum![2] — сказала тоді людина з жовтою зіркою. — Звичайний брак… Дозвольте, лікарко Берто…» — і покірно підніс стетоскоп до її лопатки. Вона не могла бачити його обличчя. Лише чула голос. Запитання для реєстраційної картки ставила жінка з випнутими