Читати книгу - "Швидке побачення з тобою, Alina Pero"

Через декілька днів після нашої останньої зустрічі з Богданов, я отримала нове замовлення. Ідеальний проєкт, хороші умови, цікаве завдання. Єдиний нюанс – він корпоративний, а значить, я маю працювати у команді.
«Ну, не проблема», – подумала я, поки не побачила список учасників. Ім'я Богдана в списку змусило мене майже поперхнутися чаєм.
– Це якийсь жарт? – пробурмотіла я собі під ніс, але все ж погодилася. Відмовлятися через Богдана було б нерозумно.
---
Наступного дня ми зустрілися у коворкінгу, щоб почати роботу.
– Тільки не кажи, що ти спеціально записався на цей проєкт, щоб зруйнувати моє життя, – буркнула я, розкладаючи ноутбук.
– О, викрито. Але ж я сподівався залишити це таємницею, – відповів Богдан з нестерпно безтурботною усмішкою.
Робота почалася, і спочатку це нагадувало катастрофу. Богдан абсолютно не дотримувався моїєї методики, додавав свої ідеї, змінював мої плани.
– Стоп-стоп-стоп, – я підняла руку. – Це що таке?
– Це моя версія макету. Глянь, виглядає ж краще.
– Краще?! – я підняла брову. – Це хаос.
– Це творчий підхід, – заперечив він.
Через годину напруженої роботи я випадково виділила не той файл і перекинула його в кошик. Усвідомлення того, що це був один із ключових документів, ударило, наче грім серед ясного неба.
— Ой… — тихо видихнула я, відчуваючи, як серце зробило сальто.
— Ой? — підняв брову Богдан, відриваючись від екрана. — Це що, «ой, ми тільки що втратили половину проєкту» чи «ой, мені просто здалося»?
Я судомно ковтнула повітря й почала гарячково клацати мишкою.
— Це… це випадковість, яку зараз швидко виправимо, — пробурмотіла я, намагаючись не панікувати.
— Дай вгадаю, ти тільки що…
— Не смій цього казати! — перебила я, тицяючи в екран, ніби це могло допомогти.
— Видалила файл?
Я закрила обличчя руками.
— Ти це сказав…
Богдан голосно видихнув і підсунувся ближче.
— Так, спокійно, зараз все виправимо. Він має бути у кошику.
— А якщо ні?
— Тоді будемо імпровізувати. Але, спойлер, він там.
Я швидко відкрила кошик, і справді — файл лежав на своєму місці, цілий і неушкоджений. Я видихнула з полегшенням і відновила його, поки Богдан із самовдоволеною посмішкою відпив зі своєї чашки.
— Ну що, тепер офіційно визнаєш, що я не такий вже й марний?
Я тільки фиркнула, підносячи до рота чашку з лате.
— Давай домовимося так: якщо до кінця цього проєкту ти не зведеш мене з розуму, я подумаю над твоїм підвищенням у рейтингу корисності.
— Ого, то в мене є шанс!
— Маленький, але є, — пирхнула я, повертаючись до роботи.
Богдан усміхнувся й продовжив працювати, а я ловила себе на думці, що наша співпраця вже не здається мені такою катастрофічною, як на початку…
---
Наступного дня наша робота йшла непогано... ну, майже.
Ми вирішили працювати в мене вдома, бо так було зручніше. Богдан приніс каву й щось загорнуте в паперовий пакет.
— Це що? — з підозрою запитала я.
— Мирна пропозиція, — урочисто заявив він і поклав переді мною пакет.
Я відкрила — всередині лежав львівський круасан.
— Ладно, за це ти отримуєш ще плюс один бал у рейтингу корисності, — сказала я, беручи круасан і роблячи перший укус.
— Ура! Ще сотню таких жестів — і, може, я доберуся до п’ятірки, — усміхнувся він і сів за ноутбук.
Спочатку все йшло гладко. Ми розподілили завдання, працювали мовчки, навіть не сперечалися! Але, звісно, це не могло тривати довго…
Я повернулася до Богдана, щоб щось уточнити, і тут помітила: на екрані його ноутбука не таблиці й графіки, а…
— Що це?
— Що саме?
— Богдане, чому у тебе відкритий сайт із мемами?
— Це... дослідження, — невинно промовив він.
— Яке ще дослідження?!
— Я вивчаю потенційні реакції людей на нестандартні підходи в маркетингу, — з розумним виглядом пояснив він.
— Ой, та ну тебе! — закотила очі я, повертаючись до своєї роботи.
Проте через кілька хвилин мене почав відволікати... сміх. Я спробувала ігнорувати, але коли він розреготався вголос, я не витримала:
— Богдане!
— Ти тільки глянь! — він розвернув ноутбук у мій бік. — «Коли робиш вигляд, що працюєш, а насправді читаєш меми». Це ж про мене!
Я закрила обличчя руками.
— Все, я офіційно оголошую перерву!
Ми вирішили відпочити, випити ще кави, а потім, зібравши всю свою силу волі, повернулися до роботи.
---
Через кілька днів ми, нарешті, все доробили. Я зітхнула з полегшенням, коли відправила фінальні файли.
— Це було нелегко, — сказала я, розминаючи плечі.
— Але погодься, ми круті, — самовдоволено сказав Богдан.
— Ми просто вижили, — буркнула я, але всередині теж пишалася тим, що ми зробили.
— Ой, не прибідняйся, — він взяв чашку й підняв її, наче виголошуючи тост. — За успішний проєкт і за нашу неочікувано ефективну співпрацю!
Я підняла свою чашку.
— І за те, що я тебе не вбила.
— Це теж заслуговує на відзначення!
Ми посміялися, і я зрозуміла, що робота з Богданом не була такою вже й жахливою. І, що найгірше... мені навіть буде цього трохи не вистачати.