Читати книгу - "Швидке побачення з тобою, Alina Pero"

Після завершення спільного проєкту життя повернулося до звичного ритму. Жодних суперечок, жодних мемів замість роботи — тільки я, ноутбук і нескінченні дедлайни.
Дні зливалися в один: прокинутися, зробити каву, сісти за ноутбук, працювати до пізньої ночі. Інколи я настільки заглиблювалася в роботу, що забувала про обід.
Одного разу я, задумавшись, поклала телефон у холодильник разом із йогуртом. Виявила це лише ввечері, коли захотілося чогось солодкого.
— Віка, ти офіційно переробилася, — пробурмотіла я, витягаючи холодний телефон.
Робота приносила мені задоволення, але ставала надто рутиною. Відчуваючи, що починаю зациклюватися на завданнях, я вирішила трохи розвіятися й написала Оксані.
---
— Ти зовсім зникла! — заявила Оксана, коли ми зустрілися в кафе.
— Робота, — виправдалася я, роблячи ковток лате.
— Робота-роботою, але чи не здається тобі, що тобі бракує пригод?
— Пригоди — це зайві нерви, — усміхнулася я.
— Ну-ну, — хитро примружилася подруга. — Не забувай, що найбільші пригоди приходять, коли їх не чекаєш.
Я лише посміялася, не надаючи значення її словам. Ми вирішили пройтися парком, і, звичайно, саме тоді Всесвіт вирішив пожартувати наді мною.
Я йшла, неуважно розглядаючи телефон, і раптом щось під ногами гучно пищало. Я підскочила, а Оксана вибухнула сміхом.
— Ти наступила на качку! — ледве вимовила вона.
Під ногами дійсно лежала яскраво-жовта іграшкова качечка, яка тепер безпорадно крутилася на асфальті.
— Це знак! — заговорила Оксана, витираючи сльози від сміху. — Всесвіт натякає, що тобі потрібні нові пригоди!
— Якщо наступити на качку — це знак, то я навіть боюся уявити, що буде далі…
Але, мабуть, доля вирішила почути мене, бо через кілька днів мене чекала поїздка до батьків, і там теж не обійшлося без пригод.
Дорога додому зайняла кілька годин. Як тільки я переступила поріг батьківського будинку, мене зустрів знайомий запах пиріжків.
— Дитино, ти схудла! — вигукнула мама, не даючи мені навіть слова вставити.
— Та ні, мамо, просто светр такий…
— От і добре! Сідай, їж.
Тато тільки посміхнувся:
— Як там твоє місто? Є якісь новини?
— Нічого особливого, працюю, гуляю…
— А що там із тим хлопцем, з яким ти працювала?
— Богданом? Ми два місяці як не бачилися, — відповіла я, намагаючись зробити вигляд, що питання не зачепило мене.
Тато знизав плечима, а мама перевела розмову на іншу тему.
Увечері, допомагаючи мити посуд, я випадково зачепила тарілку. Вона хитнулася, я спробувала її впіймати, і замість цього зачепила рушник, яким витирала руки. Разом із тарілкою на підлогу полетіли виделки.
— Боже, Віка! — засміялася мама. — Ти ще не втратила свою фірмову незграбність!
— Та це просто збіг…
Але наступного дня стало ясно, що це не зовсім так.
Вирішивши купити собі щось смачненьке до чаю, я зайшла до місцевої кав’ярні. Вибираючи тістечко, раптом почула знайомий голос:
— Віко?
Обернувшись, я побачила Нікіту — свого колишнього хлопця. Ми зустрічалися ще в універі, а потім розійшлися без драми.
— Ого, яке несподіване бачення! — усміхнувся він.
— Ага! — усміхнулася я у відповідь.
Ми розговорилися, і він запросив випити кави.
Сидячи за столиком, ми згадували старі часи.
— Ти все ще така ж… енергійна, — піддражнив він, коли я розмахувала руками, розповідаючи чергову історію.
— І що це означає?
— Що з тобою ніколи не буває нудно.
Я засміялася, але в цей момент мій лікоть зачепив чашку з кавою.
— Ой!
Кава ледь не розлилася на нього, але Нікіта встиг ухилитися.
— Ти все така ж незграбна!
— Чому всі постійно мені це кажуть?! — розвела я руками.
Ми розплатилися і вийшли з кафе.
— Ну що, ти зараз у місто? — запитав він.
— Так. А ти?
— Мені ще трохи справ тут доробити. Але, може, якось ще побачимося?
Я усміхнулася.
— Побачимося…
Чи справді ми ще зустрінемося, я не знала. Але ця розмова залишила приємне відчуття, ніби шматочок минулого на хвильку заглянув у моє теперішнє.
Та найцікавіше чекало попереду…