Читати книгу - "Швидке побачення з тобою, Alina Pero"

Я не могла відмовити Олегу. По-перше, він неодноразово мене виручав, по-друге, голосно зітхав і робив такі очі, ніби просить мене врятувати його життя. І по-третє… Ну, час розслабитися після всіх цих місяців роботи.
Олег ще попросив узяти з собою Оксану. Він нічого не пояснив, але я помітила, як у нього загорілися очі, коли я згадала її ім’я. Ох, цей хлопець…
— Ти ж не просто так мене туди тягнеш, правда? — питаю Оксану, коли ми вже стоїмо біля дверей квартири Олега.
— Якщо ти про інтрижку століття, то не знаю, але не заперечую, — сміється вона.
Музика, сміх, гомін друзів — у квартирі відчувалася легка, невимушена атмосфера. Я відразу впізнала кількох знайомих, і навіть Оксана швидко влилася в розмову. Все йшло ідеально, поки…
Я його побачила.
Богдан стояв біля барної стійки, щось жваво розповідаючи Дмитру. І, звісно ж, у якийсь момент він підняв голову — і наші погляди зустрілися.
Щось мигнуло в його очах. О, ні.
Він зробив ковток із келиха, повільно поставив його на стіл і, схрестивши руки на грудях, попрямував до мене.
— О, дивіться, хто тут у нас, — промовив він, трохи нахиляючись до мене. — А я думав, що після останнього проєкту ти втекла на Марс, щоб мене більше не бачити.
— Було в планах, але ракета заглохла, — відповідаю йому.
— Я можу підкинути ідею для нового проєкту: «Як позбутися Богдана раз і назавжди».
— Я вже його запустила. Ти просто ще не знаєш.
— Ви фліртуєте чи сваритеся? — втручається Максим, який стояв поруч.
— Флірт? З ним?! — роблю вигляд, що обурююсь. — Максиме, не пий більше.
— Гаразд, раз ви такі розумні, тоді граємо у «Я ніколи не…»!
Спочатку все йшло невинно.
— Я ніколи не пропускав дедлайн, — сказав Олег.
Я одразу повернула голову до Богдана, згадуючи, як він ледь не завалив наш проєкт.
Він підняв келих і спокійно зробив ковток.
Наступні фрази були ще безпечнішими, але потім хтось оголосив:
— Я ніколи не цілувався з кимось зі знайомих у цій кімнаті.
Я завмерла. Богдан також.
Обережно, як у сповільненій зйомці, ми поставили келихи на стіл, не зробивши ковтка.
— Ну, це стає цікавіше! — загорівся Дмитро.
Я відчула, як мої щоки починають горіти. Чудово, тепер усі вирішать, що між нами щось було.
І тут Олег урятував ситуацію:
— Гаразд, розділяємося на пари. Гра «Міміко-батл». Один показує слово мімікою та жестами, другий — вгадує.
Я тільки відкрила рот, щоб сказати, що пропущу, коли…
— Віка і Богдан — ви в парі!
О, боги.
Перше слово: «Кенгуру».
Богдан починає стрибати, виставивши руки, наче лапи.
— Кріт? — припускаю я.
— Що? — він навіть припиняє стрибати.
— Білка?
— Це що, білка?!
Друзі вже качаються зі сміху.
Наступне слово: «Амур».
Богдан уявно стріляє з лука.
— Ловець покемонів?
— Ти серйозно?!
Я сміюся так, що не можу говорити. Ми, звісно, програли. Але, знаєте, це було весело.

Пізніше ми залишилися на кухні, коли більшість уже розходилася.
— Гаразд, визнаю, сьогодні було не так уже й погано, — кажу, кусаючи круасан (який, до речі, Богдан мені підсунув).
— Так і запишемо: «Віка офіційно визнала, що їй зі мною не так уже й огидно», — Богдан робить вигляд, що занотовує це в телефон.
— Ох, зупинись, бо я ще скажу, що ти не такий вже й поганий.
— О, то це була таємна симпатія?
Я тільки зітхаю й відвертаюся. Але чомусь… сміюся.