Читати книгу - "Космічного продовження не буде!, Інна Турянська"

— Артурчику, а чи не забагато ти на себе береш, коханий? — наздогнало чоловіка в спину запитання дружини, коли вони обоє фактично були обвішані аж п'ятьма дітьми, — Не забувай у тебе лиш дві руки і дві ноги, і то одна не зовсім робоча, а дітей аж п'ятеро! 

— Маленька, я думав ти мені допоможеш з цим, — всміхнувся Артур, що садив увесь цей дитячий садок до автівки. 

— Інколи мені досі здається, що ти все ще любиш Степана Морозного більше за мене! — гримнула жінка дверцятами машини, зачиняючи малечу у салоні. 

— Кохана, що за дурниці? — нахмурив обличчя чоловік, таким чином зображаючи здивований вигляд, — Ходи сюди, — намагався обійняти її чоловік, — Я все компенсую…вечері, і не тільки….

Віра лиш захіхікала від лоскоту його дихання, але її невдоволення таки зникло. Бо якби там не було, цього чоловіка вона любила дуже палко. 

— Ти так докоменсуєшся, що у нас своїх п'ятеро буде, — розсміялася, — Поїхали вже! 

У просторій Артуровій машині сьогодні було навіть тісно і гамірно. На щастя ніхто з дітей не плакав, але й мовчати теж ніхто не збирався.

— Треба було ще Рокі взяти! — прилетіло зауваження від Михайлика, а Віра невдоволено озирнулася до сина.

— Ми вже взяли Алена і його сестричок.

— Ну от я і кажу, що замість цих малявок нам з Аленом треба було взяти Рокі, — після цієї фрази сина вже Артур озирнувся і кинув суворий погляд на хлопчика. 

За двадцять хвилин вся компанія вже була в найбільшій дитячій ігровій кімнаті у місті. Віра відразу поцікавилася чи можна тут отримати послуги няні, яка наглядатиме за дітьми у ігрових зонах. Їм сказати, що для такої кількості дітей няні потрібно щонайменше дві.

— От Артурчику, навіть інші люди кажуть, що з п'ятьма дітьми треба справлятися у чотири руки та ноги, а ти планував все сам, — чоловік лиш причмокнув, але потім швидко чмокнув дружину у щоку, – І не придобрюйся тепер, угу! — заклала руки в боки Віра, але потім схопила Артура за шкірки і притягла до себе, — І цілуй мене в губи! — сказала і продемонструвала, — Ми ж з тобою вже не діти, нам можна!

— Пойняв, мала! — переможено здійняв руки догори чоловік.

— Нічого ти пойняв, коханий, — лиш закотила очі Віра. 

Нарешті діти розбрелися десь по ігрових зонах, а за меншими наглядали няні. Тож у Віри та Артура теж був час один для одного. Вірі вже було достатньо того, що її чоловік був поруч, бо скільки б вона не проводила часу з ним, їй завжди було мало того часу. Мало його обіймів, мало його цілунків, мало її Артура. 

— Сядеш навпроти? — попросила вона чоловіка, що хотів сісти поряд. 

— Як скажеш, маленька, — всміхнувся Артур, нарешті сідаючи за столик. 

— Просто я хочу дивитися на тебе, — пояснила дружина, — Знав би ти, як мені хотілося дивитися на тебе в той час, коли тебе не було поруч, — сказала торкнувшись шорсткої чоловічої щоки. Її пальці плавно текли по його лиці, поки не зупинилися на губах, — Як я мріяла про твої губи…

— Вір, ти…така чарівна, коли зізнаєшся мені в коханні, — хитро всміхнувся чоловік.

— Ми були з тобою не дуже хорошими людьми, Артуре. 

— Паршивими я б сказав…

— Інколи, коли я думаю про те, що було в минулому… мені стає страшно, що те щастя, яке я маю зараз з тобою, зникне…Думаю чи достойна я бути щасливою. Я, мабуть, зруйнувала не одне життя, — в жіночих словах чулася гіркота і навіть нотки розпачу. 

— Вір, глянь на мене, — легко звів її підборіддя Артур. Їх погляди зустрілися, — Ти достойна навіть більшого, але на жаль можу запропонувати тобі лиш такого Артура, який є зараз перед тобою. Цей Артур теж зруйнував колись життя не одній людині, тож зараз я робитиму все, щоб ти була щасливою. І мені потрібна ти такою ж Вірою, яка є зараз тут…

— Ти про Віку? — зблиснули в очах Віри ревниві вогники, — Скажи мені, ти любив її? 

Артур знітився. Тепер він опустив погляд, але Віра повернула його обличчя до свого і прошепотіла: 

— Коханий, відповідай мені чесно, — захіхікала.

— Так, я дійсно любив Степанову сестру, але мені ніхто не вірив. Та не важливо все це тепер, адже зараз я кохаю лиш тебе, — його слова звучали переконливо і у Віри не було підстав йому не вірити. Ба більше, вона не просто вірила, вона відчувала, що Артур Мищенко кохає її. Такою, якою вона є. 

— Що ж…ну у нас тобою не вийшло так як у Діни з Степаном, з першого погляду і на все життя. Але зате я вірю, що це до кінця життя, — констатувала жінка, а Артур лиш якось хитро всміхнувся наче сам до себе. Віра відразу ж вловила щось в його посмішці, — Гей, а чого це ти так посміхаєшся? 

— Ну…, — почухав потилицю чоловік.

— Ей…а ну кажи, — згорала Віра від нетерплячки, — Не мовчи! 

— Ну, в Степана так, то було кохання з першого погляду і точно вперше, але в Діни…

— Що в Діни?? 

— Ну…в Діни теж з першого погляду, але Степан це не її перше кохання, — ошелешив жінку Артур, — Ти не знала? — підморгнув. 

— Розкажи, — хитро пересіла до Артура жінка, але той мовчав, — Зараз же, Артурчику, інакше я тебе залоскочу, — запхала вона йому непомітно пальці під кофту, — На смерть! — захихотіла на вушко. 

— Тоді мені перепаде від Степана, — реготав Артур від того, що Віра підступно його лоскотала, — Ну, гаразд, гаразд, маленька. Не забувай, що ми в людному місці. Зокрема ми в ігровій кімнаті, де скрізь діти, — додав на вушко. 

— Ну…– підганяла Віра Артура.

— Ну, першим коханням Діни був Гнат, теперішній чоловік Віки. Але я тобі нічого не говорив, бо Степан не любить згадувати це. 

— Я обов'язково його цим подратую, — розсміялася Віра.

— Маленька, ти ж обіцяла! 

— Коли? Коли таке було, Артурчику? — сміялася жінка, знову запихаючи йому свої пальці під футболку. 

— Ви з Степаном, ще ті власники, — крізь сміх говорив Артур. 

— Так і є. Так і є. Артурчика я свого нікому не віддам, — врешті припинила лоскіт Віра, і швидко його поцілувала, оглядаючись по сторонах. 

— Все, зав'язуємо, а то нас зараз виженуть звідси.