Читати книгу - "Клеймо нареченої , Сніжана Якимчик"

Даміан

Вона дивилася на мене так, ніби ненавиділа всім своїм єством. Як дика кішка, загнана в кут, яка готова кидатися, хоч і знає, що шансів у неї немає.

Я бачив це в її очах ще з першої зустрічі. Бачив, як вона намагалася боротися, як сподівалася, що є вихід. Але не було. І не буде.

Я повільно обійшов кімнату, не зводячи з неї погляду.

– Ти збираєшся сидіти тут і мовчати? – кинув я, голосом, позбавленим будь-якої теплоти.

Еліана здригнулася, але не відповіла.

Я зробив ще один крок.

– Можеш продовжувати свою маленьку гру. Це змінить лише одне – наскільки важким буде твоє життя тут.

Вона підняла на мене погляд. Її блакитні очі, що завжди здавалися крижаними, тепер палали гнівом.

– Я не твоя річ, Даміане.

– Ще як моя. – Я усміхнувся, хоча в цій усмішці не було жодної радості.

Я простягнув руку, торкнувшись пасма її білявого волосся, змушуючи її здригнутися.

– Звикни до цього, кохана. Бо це твоя нова реальність.

Вона різко відсторонилася, в її очах з’явилося щось схоже на страх.

– Ти жалюгідний. Думаєш, якщо зламаєш мене, я підкорюся?

Я зітхнув і схилив голову трохи набік.

– Я не думаю. Я знаю.

З цими словами я різко відступив назад і попрямував до дверей.

– Готуйся. Завтра я покажу тобі, яким буде твоє життя поруч зі мною.

Я зачинив двері за собою і почув, як всередині щось розбилося. Можливо, ваза. Можливо, її надія.

Мене це не хвилювало.

Глухий звук розбитого скла луною відбився в коридорі. Я зупинився, прислухаючись.

Знову.

Ця дівчина ще не зрозуміла, що всі її спроби протестувати – марні.

Я розвернувся і різко відчинив двері.

Еліана стояла біля комода, її груди швидко підіймалися й опускалися від люті. На підлозі лежали уламки кришталевої вази. Очі її палали, руки були стиснуті в кулаки. Вона чекала моєї реакції. Хотіла побачити, що мене це зачепило.

На жаль для неї, я не давав їй такого задоволення.

– Закінчила? – мій голос був спокійним, навіть байдужим.

Вона не відповіла, але я бачив, як її губи тремтіли від стримуваного гніву.

Я зробив крок вперед, і вона мимоволі відступила назад.

– Я можу залишити тебе тут без їжі, без одягу, без жодної зручності. Я можу зробити твоє життя ще гіршим, ніж тобі здається зараз.

Я схопив її за підборіддя, змушуючи подивитися мені в очі.

– Але найгірше для тебе – це те, що я можу нічого не робити.

Вона кліпнула, намагаючись зрозуміти, що я маю на увазі.

Я нахилився ближче, наші обличчя розділяли лічені сантиметри.

– Бо ти сама зламаєшся. Не сьогодні. Не завтра. Але дуже скоро.

Я відпустив її різко, ніби вона була нічого не варта.

– Прибери це. – Я кивнув на уламки. – І більше не марнуй мого часу.

Я вийшов, залишивши її наодинці з розбитим кришталем і власною злістю.

Вона ще не знала, але боротьба для неї вже була програна.

Я спустився вниз і вийшов на терасу, запалюючи сигарету. Нічне повітря було прохолодним, але не освіжаючим. Я вдихнув дим, спостерігаючи за вогнями міста вдалині.

– Не дуже-то й гостинний господар, брате.

Голос змусив мене стиснути щелепи.

Я повернув голову й побачив Тео, що зручно вмостився в кріслі, розтягнувши ноги перед собою. Його темне волосся було трохи розтріпаним, а на обличчі грала звична насмішлива посмішка.

– Що ти тут робиш? – запитав я, випускаючи дим у повітря.

Тео театрально приклав руку до грудей.

– О, яка теплота у словах. Я теж радий тебе бачити, Даміане.

Я не відповів, тільки кинув на нього погляд. Тео був моєю повною протилежністю – легкий, чарівний, завжди з посмішкою. Але я знав його достатньо добре, щоб розуміти: за цим ховається гострий розум і здатність помічати найменші деталі.

Він підняв брови.

– Я чув, що в тебе з’явилась... наречена?

– Не починай. – Я зітхнув.

– О, я тільки починаю. – Він з цікавістю глянув на мене. – Ти виглядаєш... роздратованим. Це вона так на тебе впливає?

Я мовчав, бо навіть сам не хотів знати відповіді на це запитання.

Тео нахилив голову.

– Якщо ти вже купив собі дружину, то хоча б постарайся зробити вигляд, що тобі не байдуже.

Я різко загасив сигарету.

– Не твоє діло.

– Звісно, не моє. – Тео підвівся, випроставшись. – Але якщо ти так реагуєш на саму згадку про неї... то, можливо, це вже починає бути твоєю проблемою?

Я нічого не сказав, лише спостерігав, як він пішов, залишаючи мене наодинці з думками, від яких я намагався втекти.

Я залишився стояти на місці, втупившись у темряву за терасою. Тео… Він завжди був занадто кмітливим. Надто проникливим. Його слова застрягли в голові, змушуючи мене роздратовано стиснути кулаки.

Вона не моя проблема.

Але чому тоді я все ще думаю про її погляд? Про те, як вона дивилася на мене з відчаєм і ненавистю?

Я роздратовано стиснув віскі пальцями, намагаючись відігнати ці думки. У цей момент двері, що вели до холу, прочинилися, і я почув легкі кроки.

– Даміане.

Голос Тео був позбавлений насмішки. Він стояв у тіні дверей, і я одразу зрозумів – щось трапилося.

Я зітхнув.

– Що тепер?

Тео зробив крок вперед, схрестивши руки на грудях.

– Можеш скільки завгодно робити вигляд, що тобі все одно. Але твоя наречена щойно замкнулася у своїй кімнаті і, схоже, намагається знайти вихід.

Я напружився.

– Що ти маєш на увазі?

– Сходи подивися сам.

Я кинув на нього погляд, перш ніж швидко попрямував нагору.

Щось у тоні Тео змусило мене рухатися швидше. Я підійшов до її дверей і почув глухий звук – ніби щось важке впало на підлогу.

Чорт.

Я відчинив двері різким поштовхом.

Еліана стояла біля вікна, хапаючи ротом повітря. Вона розгублено озирнулася, її бліде обличчя говорило більше, ніж будь-які слова.