Книги Українською Мовою » 💙 Сучасний любовний роман » Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра 📚 - Українською

Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Коли ти йдеш — я народжуюсь" автора Лана Міра. Жанр книги: 💙 Сучасний любовний роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 75
Перейти на сторінку:
Глава 11. Самотність із викруткою

Коли навіть кран проти тебе
 

Є речі, які ти не помічаєш, поки в домі є чоловік. Не тому, що він усе робить. Ні. А тому що він може це зробити. Або міг би. Або принаймні повинен був би — хоча б теоретично.

Кран на кухні капав. Уже другий тиждень. І не просто капав. А робив це з викликом, з натиском, із дратівливою регулярністю, яка, здавалося, спеціально обирала найтихіші моменти — ніч, ранок, коли я нарешті могла посидіти з кавою.

Кап… кап… кап…

Я поставила чашку з-під йогурту під струмінь. Вона наповнилась. Потім я замінила її каструлею. Потім — мискою. Потім просто перекладала рушник. І от сьогодні вранці — я не витримала.

— Та скільки можна! — сказала я вголос, ніби кран мене почув.

Ніхто, звісно, не почув. Окрім кота. Але він тільки пирхнув і повернувся на бік.

Колись я б просто набрала Антону. І, можливо, він би не приїхав. Але принаймні зробив би вигляд, що знає, що робити. Він міг написати: “Питай у Саші — він сантехнік” або “Я зроби фото, я подивлюсь”. І ця обіцянка — навіть якщо нічого не змінювалось — давала ілюзію опори.

А тепер — нема ілюзії. Є лише кран. І я. І кіт, який на мої емоції зреагував лише позіханням.

Я написала Наталі.

— Слухай, у тебе нема перевіреного сантехніка?

— Ха! Перевіреного? Це як “перевірений чоловік”? Немає, але дам одного. Він нам ванну ставив.

— Нормальний?

— Ну, як тобі сказати… не п’є. Уже плюс.

Я усміхнулась. Наталі — мій фільтр по життю. Якщо вона радить, значить, хоча б не псих.

Вона скинула контакт. Записала: “Олег Сантехнік. Відповідає з другого разу. Терплячий.”

Я подзвонила. Гудки. Один, два… і тиша. Відключено.

Я глибоко вдихнула. “Ну звісно”.

Вирішила погуглити. Знайшла ще кілька оголошень. Подзвонила першому.

— Алло, слухаю, — сказав голос із таким тоном, ніби я йому борщ зіпсувала.

— Добрий день. У мене капає кран…

— Я зайнятий.

— Але…

— До побачення.

“Клас”, — подумала я. “Може, зробити диплом сантехніка і самої себе рятувати?”

Вдруге подзвонила Олегу. І він взяв трубку.

— Так, слухаю вас.

— Добрий день. Мене звати Маша, у мене проблема з краном. Капає. Постійно. Уже тиждень.

— Змішувач який?

— Слухайте, ну… металевий. Сріблястий. Круглий. З крутилкою.

— Фото скиньте у Viber.

Я зробила фото. Надіслала. Через хвилину — відповідь.

— Можливо, ущільнювач. Можу завтра. З 12 до 17.

— Це… якесь конкретне 12, чи “ближче до вечора”?

— Як піде. Я вам подзвоню за годину до виїзду.

— Добре.

Я поклала слухавку з відчуттям… перемоги? Чи то “ну подивимось”?

На наступний день я встала рано, прибрала на кухні, навіть витерла плиту — хоч її майже не було видно, але якщо вже сантехнік ітиме через мій дім, то хай думає, що я богиня чистоти, а не втомлена мати, яка три дні не мила голову.

12:00. Тиша.

13:00. Тиша.

14:17. Дзвінок.

— Це Олег. Я буду за годину.

Я кивнула. Нікому. І побігла переодягатися з халата в щось умовно пристойне.

О 15:35 у двері подзвонили. Олег був… звичайний. Сумка, куртка, борода. Без зайвих слів зайшов, глянув, відкрутив, посварився з якоюсь гайкою, щось пробурмотів.

— Треба замінити. У мене є, — сказав він і почав працювати.

— Вам води дати?

— Не треба. Я швидко.

Я сиділа в кутку кухні, мовчала, іноді поглядала на нього. Чомусь мені було… дивно. Це мій дім. А чужий чоловік стоїть у мийці, і я не знаю, що сказати. І ніхто не гарантує, що він не зламає ще щось. І ніхто не прийде і не допоможе.

Але він не зламав. І навіть не втік.

Через 20 хвилин усе було зроблено.

— Все. Готово. Я залишу номер. Мало що.

— Дякую. Дуже.

— Тримайтеся, — раптом сказав він і пішов.

Я закрила двері, притулилась до неї й подумала: “Ну, я й справилась. І ніхто не приїхав. І ніхто не врятував. І ніхто не дзвонив Антону. А я справилась”.

І саме тоді я зрозуміла: це нова реальність. І я нею не злякана. Я нею живу
 

Пральна машина на межі
 

Здавалося б — ну от і все. Кран полагоджено, сантехнік не виявився маніяком, кіт знову спить на своєму місці, світ повернувся у спокій.

Я навіть заварила собі чай. Справжній. Не той, що «залишок з вчора», а новий, з м’ятою. Сіла на диван, зробила ковток і…

«Ту-ту-ту-ту-тууууу» — пролунав дикий, дрижачий звук з ванної.

Я завмерла.

— Ні. Тільки не зараз.

Я встала, повільно, як у фільмі жахів, і пішла туди.

Пральна машина. Моя вірна стара «бошка», якій уже років десять. Вона греміла так, ніби всередині не білизна, а двигун від трактора.

Я відкрила двері й побачила, що вона не віджимає. Вода стоїть. Барабан крутиться, але звук… це був звук апокаліпсису.

— Та ну… — видихнула я.

— Ну за що?..

У той самий момент у голові промайнуло:

Колись би я просто написала Антону.

І він би… ну, зробив вигляд, що щось знає. Може, навіть написав би номер когось. Або сам подивився б. Або приїхав на вихідних, в шортах і з викруткою. І ми б посварились, бо він не так щось зробив, а потім помирились. А зараз…

Я лишилась із машиною наодинці. І гуглом. І мамою.

— Пап, а ти не пам’ятаєш, де ми ту пральну купували?

— Ой, доню, я звідки знаю. Їй же вже сто років. Може, час нову?

— Час. Але в мене — не час.

Я написала Наталі.

— Маш, ну не плач.

— Я не плачу. Я вже ридаю.

— Виключи. Вийми білизну. Вичави вручну.

— І що далі?

— Подзвони в сервіс.

— Та я не знаю, який сервіс!

— Зараз знайду. Скинь марку і модель.

— А можна я скину сльози і крик?

У той момент я відчула, як мозок перегрівається. Здавалось, я одночасно і сантехнік, і психолог, і мама, і адміністратор побутових катастроф.

Я знайшла інструкцію. Десь у шухляді з усім. Та, де батарейки, шнури, ліхтарик і одна сережка, яка не має пари.

Інструкція була французькою. Я — ні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 10 11 12 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"