Читати книгу - "Невдаха , Ігор Упс"

Тьома вирішив “перевірити, чи флешка не фальшива”, підключивши її до єдиного в околиці комп’ютера — у бібліотеці аграрного технікуму, де вхід лише “для зацікавлених у люцерні”. Як тільки екран мигнув і видав напис “4.5D detected. Готуйтесь до поглинання”, будівля почала тихенько дзижчати, а з принтера несподівано виліз чек із написом: “Біжіть”.

— Це пастка! — крикнув Тьома і впав на клавіатуру.

— Це бібліотека, — поправив його Сашко, але теж зібрався тікати.

З вікна вони побачили, як до входу під’їжджає чорне авто з логотипом “ППЗ. Офіційно ніби таємно”. Від нього вийшов знайомий силует — коп у балаклаві з написом “KISS THE LAW” і з папкою “Це точно не улики”.

— Вони нас знайшли! — прошепотів Сашко і хапнув флешку.

— До маршрутки! — скомандував Тьома, бо “ніхто ніколи не шукає правди в маршрутках”.

Вони стрибнули у найближчу маршрутку — №96, що прямувала за маршрутом “Центр — Відчай — Кінцева”. З виду — ще радянська реликвія, зсередини — музей скрипів і втомленого пластику. Маршрутка деренчала, як стара люстра на дев’ятому балу, а на поворотах від неї відлітали шматки гумового ущільнювача, як конфеті з безнадії.

Салон був майже порожній: лише один дід з рюкзаком, із якого періодично хмикав песик, і водій — у навушниках, який слухав щось таке драматичне, що навіть вібрації маршрутки не перебивали крики: “Обережно! Ви перевищили поріг реальності!”

Сашко з Тьомою втиснулись у задній ряд, сподіваючись злитися з дермантином. Але вже на наступній зупинці до маршрутки стрибнули двоє знайомих силуетів: коп у балаклаві з “KISS THE LAW” і його напарник із папкою “Секретно, але відкрито”, з якої стирчала сосиска в тісті.

— Так, пане водій, — почав балаклавний, хитаючись у такт скрипу ресор. — Маємо сигнал, що в цьому транспортному засобі перевозиться “небезпечна істота міжвимірної природи”.

— Ви про пса? — перепитує дід і витягує з рюкзака пухнастого шпіцця в наморднику з блискітками.

— Ні, — хмуриться коп. — Ми про Сашка.

Сашко застиг, як булка з вокзального кіоску. Тьома дістає рол з куркою і починає їсти його з надією, що це зробить його невидимим.

— Можна, я подивлюсь документи? — каже коп і простягує руку до… собаки.

— Ви що, реально не нас шукаєте?! — не витримує Тьома.

— А ви хто?

— Кур'єри. — Сашко сказав це настільки переконливо, що водій обернувся і філософськи мовив:

— Тут кожен кого-небудь перевозить. Сьогодні — міжвимірну істоту, завтра — картоплю з Бабурки. Така робота.

Раптом маршрутка скрипнула так, ніби всередині хтось натиснув кнопку “самознищення”, і різко зупинилась посеред проспекту. Водій натиснув на ручне гальмо, зняв навушники і голосно заявив:

— Усе. Виходимо. Я знімаюсь з маршруту.

Пасажири здивовано перезирнулись. Дід одразу почав пакувати шпіца назад у рюкзак. Копи завмерли з сосискою й папкою, як актори, які раптом згадали, що не в тій сцені.

— Це все через ось того хлопця, — водій кивнув прямо на Сашка. — З нього почалося. Як тільки сів — сигналка спрацювала, двері почали заклинювати, навігатор став показувати маршрут “через інші виміри”, а в салоні зникло “Радіо Шансон”.

Сашко приречено спробував посміхнутись.

— Може… то просто збіг? 

— Я 22 роки за кермом цієї маршрутки— відповів водій. — І ніколи в житті не чув, щоб маршрутка сказала мені "обережно, пасажир із хаосом у крові".

Він відкрив двері, вийшов, розвернувся і пішов геть у напрямку кіоску з написом “Кава і спокій”.

Тиша повисла над салоном.

— Ну… — почав Тьома. — Принаймні тепер ми не на маршруті. Це вже щось.

Копи перезирнулись, потім подивились на Сашка.

— Маємо затримати тебе… для уточнення природи твого впливу на громадський транспорт.

— І фігуруєш як “пасажир із потенційною геометрією порушення”.

— Це звучить як образа, — прошепотів Сашко.

Тьома вже дивився на вікно. Третє зліва — трохи відчинене.

— Є план Б. Називається: “тікаймо через люк або щось схоже на люк”, — прошепотів Тьома, кидаючи погляд на вентиляційну решітку під сидінням.

Але саме в цей момент з вулиці почувся скрегіт. Спершу тихий, як якщо б хтось тягнув металевий контейнер по гравію. Потім — дедалі гучніший. І раптом із-за рогу виїхав… Боря. На візку з супермаркету АТБ. В повному розгоні. На ньому — каптур, сонцезахисні окуляри, а з кишені куртки стирчала книжка “Астральні коридори для чайників”.

Він влетів у маршрутку просто через відчинені двері, як у повільному кіно, встигнувши прокричати:

— ВСТАВАЙТЕ, ДІТИ ФРИКЦІЇ! ЧАС ТЕКСТУР РОЗПАДАЄТЬСЯ.

Копи обернулись.

— Це ще що за…

Але Боря вже вдарив одного в коліна томом “Трактату про абсурд”, другий спіткнувся об шпіца, який раптово почав гавкати по-латині, і повалився на сидіння.

— На візок! — крикнув Боря. — В нас 4.5 секунди до того, як цей простір стане м’яким!

Сашко і Тьома не питали нічого. Вони просто вскочили до Борі на візок, і той, вишкірившись, натиснув кнопку на якомусь саморобному пульті, що світився червоним. Візок сіпнувся — і зник.

Маршрутка залишилась порожня. Лише шпіц сидів на сидінні, тримав флешку у зубах і муркотів щось, що звучало як “Ave, хаос”.