Читати книгу - "Платформа"

Якби «Путівник бродяги», починаючи з передмови, мав у принципі на меті по-справжньому підготувати мандрівника до поїздки по Таїланду, слід було б помістити розповідь про сексуальний туризм, це огидне рабство. Взагалі всі ці «бродяги», мандрівники — суцільні буркуни, які тільки і хочуть, що зіпсувати маленькі радощі цивілізованих туристів, що їх вони тихо ненавидять. А втім, судячи з іронічних текстів цієї книжечки, вони нікого не люблять, окрім самих себе: «Ах, мої бідолашні, якби таке існувало за часів хіпі!..» Більш за все дратував отакий собі гострий тон, водночас спокійний і жорсткий, сповнений обурення: «Це не через цнотливість. Тут, у Патаї, ми не вміємо кохати. Для нас це вже занадто велика розкіш». Далі, трохи нижче у путівнику йдеться про «товстопузих жителів Заходу», які хизуються перед таїтянками, а ті «штабелями лягають до їх ніг». Гуманістичні протестантські бовдури — ось хто вони. Вони і вся їх «чудова зграя приятелів, які допомогли видати цю книжку», брудні пики яких красувалися на четвертій сторінці обкладинки. Я відкинув від себе це творіння, ледь не потрапивши в телевізор «Соні», і смиренно взяв до рук роман «Фірма» Джона Грішема. Американський бестселер, один з найкращих і один з найбільш продаваних, як свідчить статистика. Герой — молодий дуже перспективний адвокат, вродливий хлопець, який працює по дев’яносто годин на тиждень; у цій гидоті не тільки до непристойності простежувався вже готовий сценарій, але також відчувалося, що автор вже роздумує над кастингом, і головна роль явно призначається Тому Крузу. Дружина героя теж була нічого, хоча вона й не працювала по дев’яносто годин на тиждень. Натомість Ніколь Кідман на цю роль не підходила. Роль призначалась не для кучерявої голівки, а скоріше для акуратної укладки. Дякувати Богові, у голубків не було дітей, що дозволило запобігти деяким тяжким сценам. Книга написана в помірному саспенсі: з початку другої глави стає зрозумілим, що керівники фірми — мерзотники, а у фіналі головний герой загине, як і його дружина. Тим часом автор жертвує кількома симпатичними персонажами другого плану, щоб довести, що він зовсім не жартує. Залишалося лишень здогадуватися, які саме персонажі будуть принесені в жертву. Тільки так можна було виправдати читання. Либонь, це буде батько героя, справи якого йшли не кращим чином, позаяк він не зміг пристосуватися до керування нульовими запасами. Мені здавалося, що це був його останній День подяки.

6

Перші роки життя Валері минули у Тремевені, невеликому селищі кількома кілометрами північніше від Гінгампа. У сімдесятих та на початку вісімдесятих уряд і місцева влада мали на меті створити у Бретані величезний центр з виробництва свинини, який був би спроможний конкурувати з Великою Британією та Данією. Молоді скотарі, прагнучи розвинути своє виробництво, залізали у великі борги в банку «Креді Агріколь». У 1984 році акції на свиней різко впали в ціні; Валері було одинадцять років. Вона була розумною дівчинкою, доброю, сумлінною школяркою, скоріше одноосібницею, і готувалася піти у п’ятий клас коледжу Гінгампа. Її старший брат також добре вчився. Тоді саме закінчив школу і записався до підготовчих курсів ліцею в Рені за спеціальністю «Сільське господарство».

Валері пам’ятає перший ранок 1984 року. Її батько провів увесь день зі своїм бухгалтером з Національної федерації фермерів. Більшу частину різдвяного сніданку він мовчав. Випивши на десерт два келихи шампанського, він сказав своєму синові: «Я не можу радити тобі братися за цю ферму Протягом двадцяти років я прокидаюся вдосвіта, закінчую працювати о восьмій чи о дев’ятій годині вечора. Ми з твоєю матір’ю практично ніколи не їздили у відпустку. І все для того, щоб я зараз міг продати все: машини, стійлові системи — все, вкласти всі гроші в розважальний бізнес. Ось тоді б я міг загорати на сонці до кінця своїх днів.

Упродовж наступних кількох років ціни на свинину продовжували падати. Одна за одною проходили демонстрації фермерів, позначені безнадійним насильством. Купа гною була вилита на площі Інвалідів, сотні свиней зарізані перед Бурбонським Палацом[16]. Наприкінці 1986 року уряд прийняв декрет про невідкладні заходи допомоги, а потім і ввів у дію план відновлення індустрії скотарів. У квітні 1987 батько Валері перепродав свою ферму за суму, трохи більшу ніж чотири мільйони франків. На ці гроші він купив квартиру в Сен-Ке-Портрьє, щоб там жити, та три однокімнатні квартири в Тормоліно, щоб здавати в оренду. В нього ще залишився мільйон франків, які він вклав у різні інвестиційні компанії. Батько навіть спромігся придбати — мрія дитинства — невеликий вітрильник. Контракт він підписав зі смутком і навіть з відразою. Новим власником ферми став неодружений двадцятитрирічний юнак з Ланіона, який тільки-но закінчив навчання в сільськогосподарському інституті. Він ще вірив у плани по відродженню індустрії. Батькові ж Валері було на той час сорок вісім років, його дружині — сорок сім. Найліпші роки життя вони присвятили безнадійному заняттю. Вони жили у країні, де інвестування у промисловість не приносило жодної реальної вигоди на відміну від спекулятивного інвестування. Тепер він це знає. З першого ж року здача квартир в оренду принесла йому дохід, вищий за весь його заробіток протягом років невтомної праці. Він звик розгадувати кросворди, часто виходив у бухту на своєму вітрильнику, а іноді — на риболовлю. Його дружина більш легко звикла до нового життя і була йому добрим помічником: вона знову почала жадібно читати книжки, ходити в кіно та театри.

Коли продали ферму, Валері було чотирнадцять років, вона починала користуватися косметикою, у ванній кімнаті спостерігала за поступовим ростом і округленням грудей. Напередодні переїзду вона довго гуляла територією ферми. В основному хліві ще залишалося з десяток свиней. Ніжно рохкаючи, вони наблизилися до неї. Того ж вечора їх повинен був забрати і забити м’ясник.

Літо, яке настало, було дуже дивним періодом в її житті. На відміну від Тремевена, Сен-Ке-Портрьє був дуже маленьким містом. Вона не могла більше, вийшовши з будинку, простягнутися на зеленій траві, злетіти думками разом з хмарами удалечінь, пливти за течією річки. Серед відпускників було багато хлопців, які повертали голову за нею услід; вона ні на мить не могла розслабитися. Наприкінці серпня вона зустріла Беатріс, теж ученицю коледжу, яка мала піти з нею в один клас до ліцею Сен-Брієк. Береніс була на рік старша за Валері; вона вже користувалась косметикою і носила модні сукні; в неї було дуже вродливе видовжене обличчя і довге, неймовірно руде волосся. Часто вони разом ходили на пляж Сент-Маргеріт, а перед тим як