Читати книгу - "Том 2"

Так довіку у темниці Довелось поету жити,

За тюремний спів він мусив Головою наложити.

Та зосталися на світі Молоді його нащадки,

Що взяли собі у спадок Всі пісні його, всі гадки.

Здійнялось повстання в краю,

І Бертольда вбили люде,

Та й гадали, що в країні Більш неволі вже не буде.

Та зостався по Бертольду Молодий його нащадок,

І пиху його, й маєтки Він забрав собі у спадок.

І тепер нащадки графські Тюрми міцнії будують,

А поетові нащадки Слово гостреє гартують.

Проти діла соромного Виступає слово праве — Ох, страшне оте змагання, Хоч воно і не криваве!

А коли війна скінчиться Того діла й того слова,

То скінчиться давня казка, А настане правда нова.

1893. 12/ХІ

ОДНО СЛОВО (Оповідання тубільця з півночі)

Було їх тута три, чужих людей; тепер нема. Один умер одразу, як тільки що приїхав, був слабий, такий, як дівчина, огнем все дихав, не їв нічого, тільки сніг і лід, і з того вмер. Другий «чужий» поїхав кудись, не знаю, може, що додому, а може далі, ми не розібрали, як він казав. А третій зоставався ще довго тут. І сам у хаті жив, не хтів нікого. Я ходив до нього, мій син ходив, сусіди теж ходили. Приходили,— він нам казав: «сідайте» (так і казав по-нашому,— навчився і цього слова, й інших слів багато).

І ми сідали, він давав нам чаю,

і до вогню пускав, і так давав

що-небудь, що просили, тільки часом

нічого не було, то так сиділи:

він в книжку дивиться, а ми на нього.

І довго так, аж поки нудно стане.

А спатп не давав у нього в хаті.

Казав: «Ідіть, я буду спати сам, я буду сам»,— і так покаже палець одип, що так один він буде в хаті.

І вже тоді, як хто не йде, він візьме за плечі й виведе за двері геть.

Не бив, а так виводив — він ніколи не бив нас. Як лихий бував, тоді кричав, ногами тупав, щось багато по-свойому балакав, тільки ми

того не розуміли. Часом так, хтозна-чого він сердився — «чужий», його не розбереш... Ну, все ж був добрий, не то що наш «тойон». У нас казали, що, може, він дурний, того і добрий.

Але ж дурний хіба на книящі знає?

Він знав, куди і звідки річка йде, і хто від чого хворий, хто умре, хто видужає. Він багато знав, дурний того не знає. Ми питали, чи він розумний, і чи в нього дома усі такі. То він сміявся тільки, нічого не казав, не вмів сказати, а може, не хотів. Він потім знав багато говорити і пісень навчився наших,— дивиться на книжку таку, що сам зробив, і так співає, як ми колись співали, геть до слова.

А пастки ставити і невід затягати не вмів і не навчився, хоч і хтів.

Морозу він боявся. Рідко-рідко виходив на мороз. Тоді, як сполох бувало видко, він тоді виходив, хоч і мороз, любив на те дивитись.

У їхній стороні нема такого.

У їхній стороні й зимою сонце і щось таке росте, що в нас нема, і різне єсть таке, що ми не знаєм.

Він нам хотів про все те розказати, але у нас те все ніяк не зветься — казав «чужий» — нема в нас слів таких. Він нам по-свойому казав слова, як зветься це і те, я знав тоді, тепер забув — давно було, старий я,— тоді ще молодий був. І «чужий» був молодий, а борода велика...

Ще поки був здоровий, не така була та борода, а як заслаб, то виросла така, що аж по пояс, так наче в казці... В нас таких немає.

Він довго був слабий,— казав, від того, що сторона йому чужа. Хто знає?

Він їв, і пив, і спав, все, як здоровий,

казав: «Нічого не болить». А схуд і перше все лежав, дивився в стіну, ні з ким не говорив і виганяв, як хто приходив в хату. Потім раз прийшов до нас у хату сам. Багато казав нам і співав своїх пісень, все про таке, що в нас його немає, ми слухали, а потім всі поснули. Прокинулись — він плаче. Ми питаєм: «Що хто тобі зробив?» — «Ніхто нічого». Так і пішов, і більше не приходив.

А ми ходили часто до «чужого», як він лежав. Він вже не був лихий, не виганяв нікого, тільки часто так якось плакав, і сміявся разом, і все хотів одно якесь там слово нам розказати так, щоб зрозуміли, казав, що легше буде, як розкаже.

А ми таки того не розбирали, то щось таке, що в нас його нема.

Не раз казав, що якби те одно йому хто дав, то він би був здоровий. Питали ми, чи то яка ростина, чи звір, чи птиця, страва, чи одежа.

Казав, що ні. Раз батько мій сказав:

«Якби тут був твій батько або мати,

брат чи сестра, чи жінка, певне б, ти

тоді здоровий був,— це ж, певне, їх

немає тут, і може, й звуться так,

як в нас ніхто не зветься?» Він подумав,

а потім головою покивав

і каже: «Ні, ще гірше б я журився,

якби й вони усі були в цій пущі,

якби й вони без того пропадали,

без чого я тут гину...» Батько мій

спитав його: «А в вашій стороні

того багато є?» Він знов подумав,—

такі якісь у нього стали очі,

як в оленя, що на морозі плаче.

«Ні, каже, в нас його теж небагато, ми більше мучимось, коли б здобути, ніж тішимося з нього, але все ж нам часом хоч здається, що вже маєм

хоч трошечки, або от-от здобудем, або хоч забуваєм, що нема.

Але ж ми живемо хоч трохи... ну не знаю, як це по-вашому... не так, як тут живуть». На це і я сказав: «Та вже ж, у вас і їжі, й всього більше».— «Ні, не те,— сказав «чужий»,— я не про те кажу.

Ну, от коли хто хоче вийти з юрти, а тут його не пустять, ще й прив’яжуть, то як по-вашому, де він сидить?»

«Та вже ж у юрті!» — всі ми загукали.

«А як не в юрті, а де-небудь так,

аби це там було, де він не хоче,

то це як зветься?» — Тут ми