Читати книгу - "Білий Бім Чорне вухо"

Від шосе до лісу йшли пішки.

Іван Іванович зупинився на узліссі відпочити, а Бім поблизу обстежував місцевість. Такого лісу він ще ніколи не бачив. Ліс, власне, той самий — вони тут бували навесні, приходили і влітку (так, прогулятися), але тепер тут усе-усе навкруг було жовте й багряне, здавалось, усе горіло й світило разом із сонцем.

Дерева тільки-тільки почали скидати вбрання, і листя падало, погойдуючись у повітрі, нечутно й плавно. Було прохолодно й легко, а тому й весело. Осінні пахощі лісу — особливі, неповторні, стійкі й чисті настільки, що за десятки метрів Бім чув хазяїна. Лісову мишу він «прихопив» далеко, але не пішов за нею (знайомий дріб'язок!), а ось щось живе так ударило здаля в носа, що Бім аж зупинився. А підійшовши впритул, загавкав на колючу кулю.

Іван Іванович устав з пенька й підійшов до Біма:

— Не можна, Біме! Не можна, дурнику. Їжачок зветься. Назад! — І повів Біма з собою.

Виходить, їжачок — звіринка, й до того ж гарна, а чіпати його не можна.

Тепер Іван Іванович знову сів на пеньок, наказав Бімові також сидіти, а сам зняв картуза, поклав його поруч на землю й дивився на листя. І слухав лісову тишу. Ну, звичайно ж, він усміхався! Він був зараз такий, як завжди перед початком полювання.

Бім також слухав.

Прилетіла сорока, проскрекотіла зухвало й полетіла. Перестрибуючи з гілки на гілку, наблизилась сойка, прокричала з котячим надривом і пострибала далі так само, по гілках. А ось королик-малятко, цей зовсім-зовсім поруч: «Світь, світь! Світь, світь!» Ну що ти з ним робитимеш! Завбільшки як жук, а й собі: світь, світь! Начебто вітає.

Все інше навкруг було тишею.

І от хазяїн підвівся, витяг з чохла рушницю, вклав набої. Бім затремтів од хвилювання. Іван Іванович погладив його пестливо по загривку, від чого Бім ще дужче розхвилювався.

— Ну, хлопчику… шукай!

Бім пішов! Малим човником пішов, лавіруючи поміж деревами, приземлено, пружно й майже нечутно. Іван Іванович потихеньку рушив за ним, милуючись роботою друга. Тепер ліс з усіма його принадами лишився на другому плані: головне — Бім, виструнчений, пристрасний, легкий у ході. Часом підкликаючи його до себе, Іван Іванович наказував йому лежати, щоб він заспокоївся, рознапружився. А незабаром Бім уже пішов рівно, із знанням справи. Велике мистецтво — робота сетера! Ось він іде легким чвалом, піднявши голову, її не треба опускати і шукати низом, він бере запахи вгорі, при цьому шовковиста шерсть облягає його ніби виточену шию; через те він і такий красень, що тримає голову високо, з гідністю, упевненістю і пристрастю.

Такі хвилини для Івана Івановича були хвилинами забуття. Він забував війну, забував злигодні минулого життя і свою самотність. Навіть син Коля, його кревне дитя, забране жорстокою війною, ніби був тут з ним, ніби він, батько, давав йому радість навіть мертвому. Адже він також був мисливцем! Мертві не йдуть із життя тих, хто їх любив, мертві тільки не старіють, залишаючись у серці живих навічно молодими. Так і в Івана Івановича: рана зарубцювалася в душі, але болить завжди. А на полюванні усякий біль душі стає хоч трошки, та легшим. Добре тому, хто народився мисливцем!

І ось Бім уповільнив ходу, звужуючи човник, зупинився на мить і пішов нечастим, крадливим кроком. Щось котяче було в його рухах, м'яких, обережних, плавних. Тепер він уже витягнув голову врівень з тулубом. Кожною часточкою тіла і навіть витягнутим хвостом, опіреним довгою шерстю, він був зосереджений на струмені запаху. Крок… І підіймається тільки одна лапа. Крок — і друга лапа так само на мить завмирає в повітрі і нечутно опускається. Нарешті передня права, як майже завжди, завмерла, не торкнувшись землі.

Позаду, тримаючи рушницю напоготові, тихо підійшов Іван Іванович. Тепер дві статуї: людина і собака.

Ліс мовчав. Лише ледь-ледь вигравало золоте листя берези, купаючись у сонячних блисках. Притихли молоді дубки поруч з величним велетнем дубом, батьком і пращуром. Нечутно тріпотіли ще не скинуті срібно-сірі листочки на осиці. А на опалому жовтому листі стояв собака — одне з найкращих творінь природи і терплячої людини. Жоден м'яз не здригнеться! В такі хвилини Бім здається напівмертвим, це схоже на транс від захвату й пристрасті. Ось що таке класична стойка в жовтому лісі.

— Вперед, хлопчику…

Бім підняв вальдшнепа на крило. Постріл!

Ліс стрепенувся, відповівши незадоволеною, ображеною луною. Здавалось, береза, що забрела на кордон дубняка й осичини, злякалась, здригнулася. Дуби охнули, мов богатирі. Осика, що стояла поруч, квапливо сипонула листям.

Вальдшнеп упав грудкою. Бім подав його за всіма правилами. Але хазяїн, погладивши Біма й подякувавши за красиву роботу, потримав птаха на долоні, подивився на нього й сказав замислено:

— Ех, не треба було б…

Бім не зрозумів, удивлявся в обличчя Івана Івановича, а той говорив:

— Для тебе тільки, Біме, для тебе, дурнику. А так — не варт.

І знову Бім не зрозумів — несила йому таке зрозуміти. Але за все полювання хазяїн, як здавалось Бімові, «мазав», мов сліпий. Дуже незадоволений був пес, коли хазяїн і зовсім не вистрілив в одного з вальдшнепів. Зате найостаннішого він звалив чисто.

Додому вони повернулись, коли вже смеркло, втомлені і обидва добрі, лагідні один до одного. Бім, наприклад, не захотів ночувати на своєму лежаку, а стягнув звідти підстилку, приволік її до ліжка Івана Івановича і вмостився поруч з ним, на підлозі. В цьому був сенс: його не можна прогнати на місце, бо ж «місце» він приніс із собою. Іван Іванович злегка пом'яв його за вухо, поторсав по холці. Дружба, здавалося, буде