Читати книгу - "Лісова пісня, Леся Українка"

хо­ча ду­ша твоя про те спі­ває

ви­раз­но-щи­ро го­ло­сом со­піл­ки…

Лукаш

А що ж во­но та­ке?

Мавка

Воно ще кра­ще,

ніж вся твоя хо­ро­ша, лю­ба вро­да,

та вис­ло­вить йо­го і я не мо­жу…

(Смутно-закохано ди­виться на нього і мов­чить хви­лин­ку.)

Заграй ме­ні, ко­ха­ний, у со­піл­ку,

не­хай во­на все ли­хо за­ча­рує!

Лукаш

Ей, не по­ра ме­ні те­пе­ра гра­ти!

Мавка

То при­гор­ни ме­не, щоб я за­бу­ла

осю роз­мо­ву.

Лукаш

(оглядається)

Цить! По­чу­ють ма­ти!

Вони вже й так те­бе все на­зи­ва­ють

на­ки­да­чем…

Мавка

(спалахнула)

Так! Хто не зріс між ва­ми,

не зро­зу­міє вас! Ну, що се зна­чить

«накинулась»? Що я те­бе ко­хаю?

Що пер­ша се ска­за­ла? Чи ж то ганьба,

що маю сер­це не ску­пе, що скар­бів

во­но своїх не криє, тільки гой­но

ко­ха­но­го об­да­ру­ва­ло ни­ми,

не до­жи­да­ючи впе­ред зас­та­ви?

Лукаш

Була на­дія, що від­дя­чусь по­тім.

Мавка

І знов чуд­не, нез­ро­зу­мі­ле сло­во -

«віддячуся»… Ти дав ме­ні да­ри,

які хо­тів, та­кі бу­ли й мої -

не­мі­ря­ні, не­лі­че­ні…

Лукаш

То й доб­ре,

ко­ли ніх­то не за­ви­нив ні­ко­му.

Ти се са­ма ска­за­ла - пам’ятай.

Мавка

Чому я маю сеє пам’ята­ти?

Мати

(виходить із-за ха­ти)

Се так ти жнеш? А ти се так го­ро­диш?

(Лукаш пос­піш­но по­во­лік де­ре­во за ха­ту.)

Коли ти, ді­вонько, не хо­чеш жа­ти,

то я ж те­бе не си­лую. Вже якось

са­ма уп­рав­лю­ся, а там на ві­сень,

дасть біг, знай­ду со­бі не­віст­ку в по­міч.

Там є од­на вдо­ви­ця - мо­тор­ненька,-

са­ма при­пи­ту­ва­лась че­рез лю­ди,

то я ска­за­ла, що аби Лу­каш

був не від то­го… Ну, да­вай вже, люб­ко,

ме­ні сер­поч­ка - дру­го­го ж не­має.

Мавка

Я жа­ти­му. Ідіть до ко­но­пель.

Мати йде че­рез га­ля­ву до озе­ра і криється за оче­ре­том. Мавка за­ма­хує сер­пом і на­хи­ляється до жи­та. З жи­та рап­том ви­ри­нає Ру­сал­ка Польова; зе­ле­на одіж на їй прос­ві­чує де-не-де крізь плащ зо­ло­то­го во­лос­ся, що вкри­ває всю її не­ве­лич­ку пос­тать; на го­ло­ві си­ній ві­нок з во­ло­шок, у во­лос­сі зап­лу­та­лись ро­же­ві кві­ти з ку­ко­лю, ро­мен, бе­рез­ка.

Русалка Польова

(з бла­ган­ням ки­дається до Мав­ки)

Сестрице, по­ша­нуй!

Краси моєї не руй­нуй!

Мавка

Я му­шу.

Русалка Польова

Уже ж ме­не по­шар­па­но,

всі кві­тоньки за­гар­ба­но,

всі кві­тоньки-зір­ни­ченьки

геть вир­ва­но з пше­ни­ченьки!

Мак мій жа­ром чер­во­нів,

а те­пер він по­чор­нів,

на­че крів­ця про­ли­ла­ся,

в бо­ро­зен­ці за­пек­ла­ся…

Мавка

Сестрице, му­шу я! Твоя кра­са

на той рік ще буй­ні­ше за­пи­шає,

а в ме­не щас­тя як те­пер зов’яне,

то вже не вста­не!

Русалка Польова

(ламає ру­ки і хи­тається від го­ря, як од віт­ру ко­лос)

Ой го­ренько! Ко­со моя!

ко­со моя зо­ло­тая!

Ой ли­шенько! Кра­со моя!

кра­со моя мо­ло­дая!..

Мавка

Твоїй кра­сі вік дов­гий не су­див­ся,

на те во­на зрос­та, щоб по­ля­га­ти.

Даремне ти бла­гаєш так ме­не,-

не я, то ін­ший хто її зож­не.

Русалка Польова

Глянь, моя сест­ро, ще хви­ля гу­ляє

з краю до краю.

Дай нам за­жи­ти ве­се­ло­го раю,

по­ки ще лі­теч­ко сяє,

по­ки ще жи­теч­ко не по­ляг­ло,-

ще ж не­ми­ну­че до нас не прий­шло!

Хвильку! Хви­ли­ноч­ку! Мить од­ну, рід­ная!

Потім по­ник­не кра­са моя бід­ная,

ля­же до­до­лу са­ма…

Сестро! Не будь як зи­ма,

що не вбла­га­ти її, не вмо­ли­ти!

Мавка

Рада б я во­лю вво­ли­ти,

тільки ж са­ма я не маю вже во­лі.

Русалка Польова

(шепче, схи­лив­шись Мав­ці до пле­ча)

Чи ж не трап­ляється ча­сом на по­лі

гост­рим сер­поч­ком по­ра­ни­ти ру­ку?

Сестронько! зглянься на му­ку!

Крапельки кро­ві бу­ло б для ря­тун­ку до­во­лі.

Що ж? Хі­ба кро­ві не вар­та кра­са?

Мавка

(черкає се­бе сер­пом по ру­ці, кров бриз­кає на зо­ло­ті ко­си Ру­сал­ки Польової)

Ось то­бі, сест­ро, яса!

Русалка Польова кло­ниться низько пе­ред Мав­кою, дя­ку­ючи, і ник­не в жи­ті. Від озе­ра наб­ли­жається ма­ти, а з нею мо­ло­да пов­но­ви­да мо­ло­ди­ця, в чер­во­ній хуст­ці з то­роч­ка­ми, в бу­ряч­ко­вій спід­ни­ці, дріб­но та рів­но за­фал­до­ва­ній; так са­мо за­фал­до­ва­ний і зе­ле­ний фар­тух з на­ши­ти­ми на ньому бі­ли­ми, чер­во­ни­ми та жов­ти­ми стяж­ка­ми; со­роч­ка гус­то на­ти­ка­на чер­во­ним та си­нім, на­мис­то дзво­нить ду­ка­ча­ми на бі­лій пух­кій шиї, міц­на край­ка тіс­но пе­ре­тя­гає стан і від то­го круг­ла, за­жив­на пос­тать здається ще роз­кіш­ні­шою. Мо­ло­ди­ця йде за­ма­шис­тою хо­дою, аж ста­ра лед­ве пос­пі­ває за нею.

Мати

(до мо­ло­ди­ці люб’язно)

Ходіть, Ки­лин­ко, осьде край бе­ре­зи

ще сві­же зіл­ляч­ко. Ось де­ре­вій,-

ви ж гла­диш­ки по­па­ри­ти хо­ті­ли? -

Він доб­рий, лю­бонько, до мо­ло­ка.

Килина

Та в ме­не мо­ло­ка вже ні­де й ді­ти!

Коб яр­ма­рок хут­чій - куп­лю на­чин­ня.

Корова в ме­не турсько­го за­во­ду,-

ще мій не­біж­чик десь прид­бав,- мо­лоч­на,

і гос­по­ди яка! Оце вже якось

я в по­лі об­ро­би­ла­ся, то тре­ба

ро­бо­ті хат­ній да­ти лад. Ой тіт­ко,

вдо­ви­ці - хоч над­воє ро­зір­ви­ся!..

(Прибіднюється, пі­доб­гав­ши гу­би.)

Мати

Ей, ри­бонько, то ви вже об­ро­би­лись?

Ну, що то ска­за­но, як хто ро­біт­ний,

та зду­жає… А в нас - ма­ленька нив­ка,

та й то бог спо­ру не дає…

Килина

(дивиться на ни­ву, де стоїть Мав­ка)

А хто ж то

жен­цем у вас?

Мати

Та там од­на си­ріт­ка…

(Нишком.)

Таке во­но, прос­ти­біг, ні до чо­го…

Килина

(надходить з ма­тір’ю до Мав­ки)