Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Бояриня, Леся Українка 📚 - Українською

Читати книгу - "Бояриня, Леся Українка"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Бояриня" автора Леся Українка. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12
Перейти на сторінку:
із­ці­ле­нія - нев­же ж не пус­тить?

 

Мати

Повинен би пус­ти­ти. Се вже й гріх

лю­дей на бо­го­міл­ля не пус­ка­ти!

А се, Сте­пан­ку, ти на­ду­мав доб­ре -

поїха­ти на про­щу, по­міч­ні­ше

во­но бу­ває над уся­кі лі­ки.

(Зітхнувши, пог­ля­ну­ла на не­бо).

Ба со­неч­ко схи­ляється на ве­чір.

Ти б ту­та роз­бу­див Ок­са­ну, син­ку,

Навзаході не­доб­ре спа­ти хво­рим.

А я пі­ду зва­рю май­ове зіл­ля,

щоб на ніч їй бу­ло го­то­ве пи­ти.

 

Степан

Спасибі, що кло­по­че­те­ся нею.

 

Мати

Що ж, син­ку, за­вез­ли чу­жу ди­ти­ну,

то тре­ба ж якось їй да­ва­ти ра­ду.

(Іде в те­рем. Степан під­хо­дить до Ок­са­ни і сти­ха ці­лує її. Во­на про­ки­дається).

 

Оксана

Се ти, Сте­па­не? Бач, ме­ні прис­ни­лось,

що мі­сяць яс­но-ясно зас­ві­тив

у батько­вім са­доч­ку…

 

Степан

(уда­ва­но-ве­се­лим го­ло­сом)

Місяць, лю­ба?

Се див­но, бо як­раз на те­бе сон­це!

 

Оксана

Що ж, мо­же, там яс­ні­ше сві­тить мі­сяць,

ніж ту­та сон­це…

 

Степан

Не жу­рись, Ок­са­но,

ось хут­ко знов по­ба­чим, як там сві­тить

і со­неч­ко, і мі­сяць на Вкраїні.

 

Оксана

Се ж як? Хі­ба ум­ру? То­ді за­пев­не

ду­ша по­ли­не…

 

Степан

Бог з то­бою, лю­ба!

Чи я ж би про та­ке то­бі ка­зав?

Надумав я поїха­ти з то­бою

в гос­ти­ну до твоїх.

 

Оксана

(іро­ніч­но)

Велике ді­ло,

що ти на­ду­мав! Цар дум­ки за­вер­не.

 

Степан

Цар пус­тить. Вже ж те­пе­ра на Вкраїні

ути­хо­ми­ри­ло­ся.

 

Оксана

(гост­ро)

Як ти ка­жеш?

Утихомирилось? Зло­ми­лась во­ля,

Україна ляг­ла Моск­ві під но­ги,

се мир по-твоєму - ота руїна?

Отак і я ути­хо­ми­рюсь хут­ко

в тру­ні.

 

Степан

Ти од­жи­веш­ся на Вкраїні.

Москва ж не мо­же зас­ту­пи­ти сон­ця,

зв’яли­ти гаю рід­но­го, зсу­ши­ти

рі­чок ве­се­лих.

 

Оксана

(по­ну­ро, упер­то)

Годі, не ка­жи.

Нікуди я те­пе­ра не поїду.

 

Степан

Чому ж?

 

Оксана

Не хо­чу!

 

Степан

Що се ти, Ок­са­но?

Мені аж див­но! Що се ти го­во­риш?

 

Оксана

(роз­па­лив­шись, під­во­диться)

А я ди­вую, ти з яким ли­цем

зби­раєшся з’яви­тись на Вкраїні!

Сидів-сидів у за­піч­ку мос­ковськім,

по­ки ли­ла­ся кров, по­ки зма­ган­ня

ве­ло­ся за жит­тя там, на Вкраїні,-

те­пер, як «вти­хо­ми­ри­лось», ти їдеш

ту­ди яс­но­го сон­ця за­жи­ва­ти,

що не діс­та­ли ру­ки заг­ре­бу­щі,

та гаєм не­до­па­ле­ним вті­ша­тись.

На по­жа­ри­ні хо­чеш по­ди­ви­тись,

чи там ши­ро­ко роз­ли­ли­ся рі­ки

від сліз та кро­ви?

 

Степан

Ти те­пер кар­таєш…

А як са­ма ко­лись ме­ні ка­за­ла,

що ти прий­ня­ти мо­жеш тілько ру­ку

від кро­ві чис­ту?

 

Оксана

Правда, я ка­за­ла…

Ми вар­ті од­но од­но­го. Бо­ялись

роз­ли­ву кро­ви, і та­тар, і ди­би,

і кри­воп­ри­ся­ги, й шпи­гів мос­ковських,

а тільки не по­ду­ма­ли, що бу­де,

як все ути­хо­ми­риться… Сте­па­не,

дай ру­ку!

 

Степан

Се на­ві­що?

 

Оксана

Ти не хо­чеш?

 

Степан

Ні, чом же?

(Дає ру­ку Ок­са­ні).

 

Оксана

(ди­виться на свою й Сте­па­но­ву ру­ки)

От, здається, ру­ки чис­ті,

про­те, все ма­риться, що їх пок­ри­ла

не кров, а так… не­мов якась ір­жа…

як на ста­рих шаб­лях бу­ває, знаєш?

(Пускає йо­го ру­ку і ля­гає знов. Го­во­рить по­вільні­ше, мля­ві­ше, з пе­рер­ва­ми).

У ба­тенька бу­ла та­ка шаб­лю­ка…

во­ни її за­ки­ну­ли… ми з бра­том

знай­шли… в вій­ну по­ба­ви­тись хо­ті­ли…

не ви­тяг­ли… до піх­ви при­ки­пі­ла…

зар­жа­ві­ла… Отак і ми з то­бою…

зрос­лись, мов шаб­ля з піх­вою… на­ві­ки…

обоє ржа­ві…

 

Степан

Ти, Ок­са­но, вмієш

за­рі­за­ти сло­ва­ми без но­жа.

 

Оксана

Та тілько ж се я вмію, більш ні­чо­го.

Що-небудь же і я по­вин­на вмі­ти…

(Мовчання).

Як я ум­ру, ти не бе­ри вже вдру­ге

ук­раїнки, візьми мос­ков­ку ліп­ше…

 

Степан

Оксано!

 

Оксана

Всі ми рі­же­мо сло­ва­ми,

а тут жін­ки пло­хі, во­ни бо­яться…

 

Степан

(з му­кою)

Та по­жа­лій се­бе й ме­не хоч тро­хи!

 

Оксана

Занадто я жа­лі­ла… в тім і го­ре…

Якби я ма­ла си­ли не жа­лі­ти,

то вир­ва­лись би геть з сії кор­ми­ги -

і ти б ос­ло­бо­нив­ся від ір­жі…

А так, вже чис­то: ні со­бі, ні лю­дям!

 

Степан

Оксаночко! Поїдем на Вкраїну!

Ну, я те­бе про­шу! Там батько-ма­ти,

ро­ди­на, при­яте­лі, там ти з ни­ми

роз­ва­жиш­ся.

 

Оксана

(одвер­тається)

Я й в ві­чі не нас­мію

їм гля­ну­ти…

 

Степан

Ну, в Київ по­да­мо­ся,

по­мо­ли­мось, не­хай нас бог прос­тить,

не­хай то­бі здо­ров’я вер­не!

 

Оксана

Нащо?

Кому пот­ріб­не те моє здо­ров’я

та й я са­ма?

 

Степан

Мені, моя єди­на!

Я ж так те­бе люб­лю!

 

Оксана

Тобі здається.

Ти жа­луєш ме­не, але лю­би­ти…

та­ки і не­ма за ві­що… Я те­пер

та­ка не­доб­ра ста­ла, ве­ред­ли­ва…

 

Степан

Ні, ні, моя хо­ро­ша!

 

Оксана

Я - хо­ро­ша?

Хоч би й бу­ла ко­ли яка кра­са,

то вже дав­но во­на з об­лич­чя спа­ла…

 

Степан

(гла­дить її ру­ку, низько по­хи­лив­ши го­ло­ву)

Ти шар­паєш се­бе ре­ча­ми ти­ми.

Не тре­ба стілько го­во­ри­ти…

 

Оксана

Правда…

 

Степан

Та й що кар­та­ти­ся сло­ва­ми, лю­ба?

Нас до­ля так уже ска­ра­ла тяж­ко,

що, пев­не, й бог прос­тить усі грі­хи.

Хто кров із ран те­ряв, а ми із сер­ця.

Хто зас­ла­ний,

1 ... 11 12
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бояриня, Леся Українка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бояриня, Леся Українка"