Читати книгу - "Бояриня, Леся Українка"

а завт­ра й я пі­ду по всіх усю­дах,

за­ку­пи­мо з то­бою всю Моск­ву!

От я со­бі пар­че­ву кич­ку справ­лю!

Степане, мож­на?

Степан

Чом би ж то не мож­на?

Оксана

(пле­ще в до­ло­ні й прис­пі­вує)

«Бодай ме­ні та­кий вік дов­гий,

як у ме­не чо­ло­вік доб­рий!..»

Мати

(втіш­но всмі­ха­ючись)

Ну й ви­гад­ни­ця в те­бе жін­ка, син­ку!

Ганна

А як во­на ме­ні спі­ва­ла гар­но

ве­сільної! Сест­рич­ко, зас­пі­вай

тієї, як то ко­су розп­лі­та­ють.

Оксана

Не хо­чу, то сум­на, ще знов зап­ла­чеш.

Я за­раз ко­ро­вай­ни­цею бу­ду

або при­дан­кою - ти тільки слу­хай:

(Співає ду­же го­лос­но, по-сільсько­му).

«Не бій­ся, ма­ту­сю, не бій­ся,

в чер­во­ні чо­біт­ки обуй­ся,

щоб твої під­ків­ки бряж­ча­ли,

щоб на­ші во­ро­ги мов­ча­ли!

Гу!»

(Вигукнувши, вис­ка­кує на ос­лін)

Отак при­дан­ки ска­чуть че­рез лав­ки!

Степан

(ло­вить її й здій­має з ос­ло­на)

Ну, ну, Ок­са­но, ти вже щось за­над­то.

Мати

Та прав­да, до­неч­ко, по­чує че­лядь…

Оксана

Овва! Так що ж! Бо­яри­ня гу­ляє!

Давай ут­нем сан­жа­рів­ки, Ган­ну­сю!

Ганна

(смі­ючись)

Та я не вмію!

Оксана

Я те­бе нав­чу!

(Крутить Ган­ну нав­ко­ло се­бе, прис­пі­ву­ючи).

«Гуляй, гу­ляй, гос­по­ди­не,

не­хай на­ша жур­ба зги­не!

Ой чи зги­не, чи не зги­не,

гу­ляй, гу­ляй, гос­по­ди­не!»

Що ж ти, Сте­па­не?

По­ма­гай спі­ва­ти!

(Залягається смі­хом, що зго­дом пе­ре­хо­дить у ка­шель. Степан тривож­но ки­дається до неї).

Степанів са­док. Бу­ди­нок ви­хо­дить у нього задньою сті­ною. Вид­ко грат­час­ті вік­на те­ре­ма і під­да­шок із схо­да­ми. Збо­ку в сад­ку зроб­ле­на по­ві­точ­ка са­до­ва, вся в зе­ле­ні та в квіт­ках; у по­віт­ці при­лад­но­ва­но ве­ли­кий ту­рецький ос­лін з по­душ­ка­ми. З те­ре­ма по схо­дах над­вір­них по­ма­лу спус­ка­ються мати й Оксана. Ок­са­ну ве­дуть по­під ру­ки дві слу­ж­ни­ці - «сен­ныя де­вуш­ки». Оксана у прос­тій ши­ро­кій хат­ній сук­ні, без кич­ки, го­ло­ва зав’яза­на на ук­раїнський лад шов­ко­вою хуст­кою. Ок­са­на хво­ра, очі по­за­па­да­ли, але ду­же бли­щать, на що­ках хво­рий рум’янець.

Мати

(прой­шов­ши впе­ред до по­віт­ки, по­ка­зує дів­ча­там на ос­лін)

Отут бо­яри­ню по­са­до­віть

та й мо­же­те вер­та­ти до ро­бо­ти.

(Дівчата са­дов­лять Ок­са­ну і вер­та­ються в те­рем.)

Мати

Що, до­неч­ко, тут, прав­да ж, при­доб­ні­ше?

Вільніше ди­ха­ти?

Оксана

Вільніше?..

(Схиляється на по­душ­ки).

Мати

Ляж,

ляж, ри­бонько. Зас­ну­ти, мо­же, хо­чеш?

Оксана

Так, я б зас­ну­ла… тілько я бо­юся…

Мати

От, хай бог ми­лує! Чо­го боїшся?

Оксана

Та все якесь та­ке стра­хіт­тя сниться.

Мати

Ти по­мо­лись до Йо­си­па свя­то­го,

то він всі сни пе­ре­не­се на доб­ре.

Оксана

От від­ко­ли я тут, то й сни змі­ни­лись…

Бувало, там, у ба­тенька, все сниться,

що я лі­таю. Так, бу­ва­ло, лю­бо…

А тут не сни­лось і ра­зу…

Мати

Бач, люб­ко,

як сниться, що лі­таєш, то рос­теш,

отим во­но так за­мо­ло­ду й сниться.

Тепер же ти вже не рос­теш…

Оксана

Та… пев­не…

Мати

(поп­рав­лят­чи їй по­душ­ки)

Ляж ви­гід­ненько та зас­ни гар­ненько.

(Сідає ко­ло неї в но­гах).

А я по­сид­жу ту­та, по­мо­лю­ся,

щоб бог то­бі пос­лав у сні здо­ров’я.

(Виймає бурш­ти­но­ві чіт­ки і пе­ре­би­рає їх, сти­ха во­ру­ша­чи ус­та­ми. Оксана за­сип­ляє. Степан ви­хо­дить з до­лішнього рун­ду­ка. Ма­ти ки­ває йо­му, щоб по­ма­лу йшов, не гу­кав, по­тім ус­тає обе­реж­но і йде до нього на дру­гий кі­нець сад­ка, да­лі від по­віт­ки).

Мати

(ниш­ком)

Ну, що ж ка­зав той ні­мець? Є на­дія?

Степан

Що ж, ка­же: «в бо­га все мож­ли­во».

Мати

Певне!

Та все ж би й людської сна­ги док­лас­ти,

ли­бонь, не гріх.

Степан

Він док­ла­дає, ма­мо.

Він є лю­ди­на ве­ли­ко­-уче­на…

Та що ж, ко­ли та­ка тяж­ка хво­ро­ба?

Мати

І звід­ки при­че­пи­ла­ся на­пасть?..

Либонь, се хтось нав­ро­чив на ве­сіл­лі

Ганнусинім, бо від­то­ді й зас­лаб­ла.

Степан

Здається, ще дав­ні­ше по­ча­ло­ся…

Мати

Хіба? Та ні, во­на бу­ла здо­ро­ва.

А от що на ве­сіл­лі… Ну, та як же

той ні­мець ка­же? З чо­го б то во­но?

Чи з прист­рі­ту? Чи, мо­же, з пе­ре­ля­ку?

от го­ре, тут не­ма та­ких ба­бів,

як там, у нас,- ко­ли б так по­шеп­та­ли…

Степан

Ні, ма­тін­ко, не по­мог­ли б ті шеп­ти.

Така вже сла­бість.

Мати

Що ж во­но? Як зветься?

Степан

Казав він: ва­ша па­ні за­ну­ди­лась

по рід­нім краю - се є так­же сла­бість.

Сказав ме­ні по-грецьки, як і зветься.

Мати

Та він то на­зо­ве на всіх язи­ках,

а щоб то ви­гоїти…

Степан

Він ка­зав -

ко­ли б її по­вез­ти на Вкраїну,

то, мо­же б, ще й оду­жа­ла.

Мати

От, син­ку,

на сей раз ні­мець, мо­же, й прав­ду ка­же.

Вона та­ки ну­ди­ла­ся, не­бо­га.

Що ж, ві­до­мо, за­ве­зе­на да­ле­ко…

Не кож­не при­ви­кає до чу­жи­ни.

Котре при­вик­не, а кот­ре, то й…

Степан

Мамо,

я поп­ро­шу ца­ря, щоб нас пус­тив

до тес­тя у гос­ти­ну - чей же пус­тить?

Мати

Та, мо­же, й пус­тить - вже ж вій­ни не­має.

Степан

Скажу йо­му, що маю ще й у Київ

по­вез­ти хво­ру жін­ку пок­ло­ни­тись

угод­ни­кам свя­тим там у пе­че­рах,

для