Читати книгу - "Нестерпно ненавиджу (кохаю), Ксана Рейлі"

Я зі всієї сили штовхнула його в груди і відступила на декілька кроків. 
— Як ти так можеш?— закричала я.— Яке ти маєш право гратися з моїми почуттями? Тобі мало того, що я і так страждаю?!
— Дано,— почав говорити Влад.— Це вийшло випадково.
— Випадково?— перепитала я і закрила очі від болю.
Якби він сказав, що захотів мене покарати, що це така його помста, то мені було б легше. Але знати, що Влад поцілував мене просто так — дуже боляче. Тим паче, що це мій перший поцілунок. В моїй уяві він був надзвичайним і з особливою мені людиною, а насправді вийшло зовсім не так, зовсім без почуттів. Влад ще й це у мене вкрав. Чи може він зробити моє життя ще жахливішим? О, так! Я вже боюся його наступних кроків. 
— Я просто не розумію тебе!— продовжувала кричати я.— Невже так важко повірити, що я невинна? Що я не хотіла, щоб Соломійка померла?!
— Не смій!— сердито сказав Влад і подивився мені прямо в очі. — Не смій називати її ім'я!
— Чому?— спитала я і помітила в його очах якийсь відблиск. — Тобі важко згадувати про неї? Тобі боляче чути її ім'я?
— Замовкни!— він подивився на мене страшними очима, але я не відступала.
— Може, досить тримати страждання в собі? Може, пора вже відпустити ту трагедію?
— Я вже давно закопав глибоко у своєму серці той біль. — злісно сказав хлопець.— Але знаєш, що з'явилося натомість? Бажання помсти.
— Навіщо? Навіщо ти хочеш цієї помсти? — спокійно спитала я і підійшла ближче.— Тобі буде легше, якщо я буду страждати?
— Я не хочу про це говорити!— різко сказав Влад і відійшов від мене.
— Ні! Скажи мені!— почала наполягати я.— Тобі приносять задоволення мої сльози? Що ти відчуваєш, коли у мене болить серце?
— Я не збираюся це обговорювати!
— Скажи мені, чуєш?— знову крикнула я.— Я хочу знати, що ти відчуваєш!
— Так!— сказав Влад прямо мені в обличчя.— Мені легше, коли ти страждаєш! Тоді я відчуваю справедливість, зрозуміла?
— А...а..— почала говорити я ледь стримуючи сльози.— А цей поцілунок?
— Він нічого не означає.
— Ясно, — тихо сказала я.
Я кинула останній погляд на нього і побігла геть. Мені було страшенно боляче. Коли я забігла за якусь будівлю, то сперлась спиною до холодної стіни. Гарячі сльози лилися по моїм щокам. Я сповзла вниз і сіла на холодну землю. Я відчувала страх, біль і ще невідомі мені почуття. Чого ж так боляче? Те, що він мене ненавидить я знала весь час, але глибоко в душі в мене була надія, що можливо це кохання. Та зараз я остаточно переконалася, що Влад нічого не знає про це почуття. Він буде мені мстити до останнього, але коли ж цей кінець?Скільки я ще буду страждати? Я просиділа так не знати скільки часу, а коли мої сльози вже висохли, то повільно встала і попрямувала додому. Вже було досить темно, але надіюся, що батьки нічого не скажуть. Я поспішно витерла сльози і постаралася привести себе в порядок. Добре, що я хоча б тушшю сьогодні не нафарбувалася. 
— Добрий вечір!— привіталась я, коли побачила всю сім'ю у вітальні.
— Даночко, чого ти так довго?— стурбовано спитала мама. — Ще й на дзвінки не відповідала. 
— Я просто була в Єви. Ми робили проект, а звук на телефоні був вимкнений. — відповіла я і сіла на диван біля сестри.
— Щось ти часто до своєї подруги почала ходити.— сказала Кіра.
— Ми разом проект робимо. От і все.
— Дано, як в тебе справи з навчанням?— спитав у мене тато.
— Та все добре. Мені дуже подобається. 
— Я радий, що ти вирішила продовжити мою справу.
— Ти ж знаєш, як сильно я захоплювалася кресленням.— сказала я і посміхнулася.
— Пам'ятаю, як в дитинстві ти завжди сідала до мене на коліна і гортала мої планування.— посміхаючись сказав тато.— Я завжди знав, що ти мене не розчаруєш.
— Прям ідеальна донька. — ображено сказала Кіра. — Не те, що я.
— Ти чого?— спитала я у неї.
— Ай, справді? Чого ж це я?— роздратовано сказала сестра і встала.— Це ти у нас завжди така хороша, слухняна і чемна донечка, а мене навіть жодного разу ніхто не похвалив. Це тільки я завжди потрапляю в проблеми, правда? Зате Дана в нас свята!
— Кіро!— сердито сказала мама.— Перестань!
— Чому? Ти хоч один раз сказала, що любиш мене? — звернулася сестра до мами. 
— Кіро, що ти таке кажеш?
— А ти?— сказала вона до тата. — Ти завжди говориш, щоб я рівнялася на старшу сестру, але я — не вона! Коли ти вже нарешті зрозумієш, що я зовсім інша?! 
— Кіро, замовчи, будь ласка. — сказав тато і повільно піднявся. 
— Але знаєте що? Не така вже ваша Дана свята.
— Що ти маєш на увазі?— спитала у неї мама.
— Ви знаєте, що про неї говорять у місті?— спитала Кіра, а я почала хвилюватися.
— А що можуть говорити про Даночку?
— Ви ж знаєте, що Влад повернувся. От він всім розповідає, що це вона винна в смерті його сестри.
— Що ти таке кажеш?— крикнув на неї тато.
— Те, що говорять у місті!
— Не смій наговорювати на свою сестру! Ти мене зрозуміла?— сердито крикнув батько.
— Але, якщо це правда?
— Як ти взагалі можеш вірити в ці дурниці?— докірливо спитала у неї мама.— Ти хіба не знаєш свою сестру?
— А ви знаєте, яка вона насправді?— закричала Кіра і подивилася на мене.— Розкажи їм! 
— Перестань!— сказала я і піднялась з дивану. 
— Розкажи нам всю правду!
— Досить! — закричала я на неї. — Я не винна, що ти думаєш ніби тебе ніхто не любить. 
— Та бо це правда! Ви завжди вважаєте мене жахливою!
— Ну то може треба подивитися на свою поведінку! Якщо тебе ніхто не любить, то ти сама в цьому винна!— закричала я, а Кіра подивилася на мене зі сльозами.
— Просто ви не сприймаєте мене такою, яка я є насправді. 
— І це є твоя проблема, в першу чергу, але аж ніяк не наша. 
— Ну вибачте, що я не можу стати такою ідеальною донькою, яку ви хочете.— ображено сказала сестра і пішла до себе в кімнату.
— Не ображайся на Кірочку. — сказала мені мама.— В неї зараз такий вік.
— Чогось Дана не була такою!— різко сказав тато і пішов до себе в кабінет.
— Він завжди хоче, щоб вона була така ж як ти.— заговорила біля мене мама.
— А її це сильно бісить. 
— Так. Вона всяко намагається привернути до себе увагу от і робить різні дурниці. 
— Напевно ти права.
— Донечко, я тебе дещо спитаю, але ти не ображайся. — заговорила до мене мама, а я кивнула. — Те, що казала Кіра правда?
— Звісно ні.— збрехала я. — Ми ж з Соломійкою були найкращими подругами. Хіба я можу бути до цього якось причетна?
— Справді. Вибач, що засумнівалась в тобі.
— Нічого. — я поцілувала маму в щічку і пішла до себе. 
Я знову збрехала. Чому я так сильно боюся тієї правди? Ще й Кіра завжди відчуває себе недолюбленою і винить в цьому мене. Ох, як же ж мені це все набридло!
Тиждень пролетів непомітно і ми з Євою вже зробили майже половину проекту. Ми переважно зустрічаємось в мене, бо в дівчини не надто хороші стосунки з Артуром. Хлопець завжди намагається нам заважати, коли ми сидимо в її кімнаті. Вона каже, що він відкрито ненавидить її, але причини не називає.
— Як думаєш, треба показати викладачеві те, що ми вже зробили?— спитала у мене дівчина.
— Напевно краще показати. Може там щось неправильно. Ще скаже переробити. — відповіла я.
— Гаразд. Тоді в понеділок принесемо на пару. 
В двері до нас хтось постукав і всередину зайшла мама.
— Дівчатка, ходіть вечеряти.
— Ох, тітко Любо, я вже йду додому.— сказала Єва і почала збиратися.
— Ой, ну що ти! — почала відмовляти мама. — Ходімо вечеряти з нами. 
— Та якось незручно.
— Євочко, не вигадуй.
— Справді, пішли.— сказала я і потягнула її на кухню.
Кіра якраз розкидувала макарони по тарілках і лише кинула на мене біглий погляд. Після тієї сварки ми не розмовляли, а я і не збиралася вибачатись перед нею. Я сіла за стіл, а Єва біля мене. Сестра розклала всім тарілки, а тато і мама теж сіли на свої місця. Ми почали всі дружно вечеряти.
— Єво, ти вчишся тут?— спитав у подруги мій тато.
— Так. Ми недавно з мамою переїхали.
— Ти сама захотіла сюди поступати?
— Ні. — відповіла дівчина.— Просто мама вийшла заміж.
— Ох, справді? І за кого ж?
— За Євгена Савчука. — відповіла подруга.
— Ох, знаємо, знаємо!— сказала мама.
— Я колись в нього працював.— сказав батько.— Поки не відкрив свою справу.
— До речі, в мене є для вас новина. — сказала мама і подивилася на мене і сестру. — Я сьогодні бачила Катю і ми йдемо завтра до них на вечерю.
— Яку Катю?— перепитала я.
— Ту, що мама Соломійки.
— Що?—надто емоційно скрикнула я.
— Так. Ми сьогодні бачилися. Вона була зі своїм сином. Влад так підріс, такий красень. От вона і запропонувала завтра прийти до них. 
— Навіщо?— спитала я.
— Налагодити стосунки. Ми ж колись були хорошими друзями.
— А Влад не був проти?
— Ні. Він навіть дуже зрадів. Сказав, що бачив тебе в університеті, але не було можливості нормально поспілкуватися.
— Можна я не піду?— поспішно і дещо схвильовано спитала я.
—Чому? Ти щось приховуєш?— сказала до мене Кіра.
—Ні. Просто не хочу.
— Якщо те, що всі говорять неправда, то чого ж тоді ти боїшся ?— спитала сестра з лукавою посмішкою.
— Я піду. Можеш не хвилюватися.— роздратовано відповіла я.
— От і побачимо, хто був правий!
Згодом я провела Єву до її машини, а сама повернулася в свою кімнату. Що ж завтра буде? Невже Влад розповість всім правду? Я вже бачу той переможний погляд Кіри. А батьки? Тато ж так розчарується в мені!
Наступного дня ввечері я почала збиратися. Не хотілося надто виряджатися, тому я вдягнула коричневу спідницю і білий гольф. Волосся залишила розпущеним,а на обличчя нанесла мінімум косметики. Кіра вдягнула в'язане плаття і підвела губи коричневою помадою. Ми чекали у дворі на батьків.
— Я сьогодні все випитаю у Влада.— сказала біля мене Кіра. 
— З чого ти взяла, що він розповість тобі?
— А хіба ні? Чого ти так боїшся?
— Я не боюся!— роздратовано сказала я.
— Щось мені не віриться. Ти відразу змінюєшся, коли чуєш його ім'я.
— Не вигадуй!
— Я аж відчуваю, що ти якось замішана в цьому.— підозріло сказала Кіра.
— В чому?
— Ти розумієш про що я!
— Не розумію!— сердито сказала я. — Просвіти мене.
— Я маю на увазі ту трагедію.
— Не можу повірити, що моя рідна сестра вважає мене вбивцею!
— Заміть, ти сама це сказала.
Не встигла я нічого відповісти, бо на вулицю вийшла мама і покликала нас до машини. Тато сидів за кермом, мама біля нього, а ми з сестрою були ззаду. Їхати до них недовго і з кожним кілометром мені було все гірше. Ми зупинилися біля воріт і вони відчинилися. Тато заїхав у їхній двір, а потім ми всі вийшли з машини. 
— Доброго вечора!— привіталася мама з порогу. 
— Любо, рада тебе бачити. — відповіла жінка і вони обійнялися. 
Я подивилася на тітку Катю і моє серце сильно забилося. Вона значно схудла і під очима синці.
— Добрий вечір!— привіталася я до неї.
— Дано!— здивовано сказала жінка і почала мене оглядати.— Ти така красива стала. Така доросла!
— Дякую. — відповіла я з посмішкою і обійняла її.
— Це ж моя Соломійка теж така б була!— сумно відповіла тітка Катя.
— Доброго вечора всім!— привітався до нас Влад, який спускався зі сходів. 
Напевно для нього це якесь особливе свято, що він одягнувся в чорні джинси , білу футболку і чорний піджак. Не можу не помітити, як сильно йому підходив цей образ. Та й що брехати, він дійсно красень. 
Спочатку хлопець потиснув руку моєму татові, а потім обійняв маму. Вона щось йому сказала, а той засміявся. Потім Влад помітив мене і підійшов ближче.
— Дано!— сказав він досить голосно з награною цікавістю і здивуванням. — Нарешті ми зможемо з тобою поговорити!
— Звісно. — відповіла я з натягнутою посмішкою, а хлопець обійняв мене.
— Дуже радий, що ти прийшла. Адже сьогодні всі дізнаються правду. — прошепотів мені на вухо Влад, а я помітно напряглася.
Він відсторонився і я подивилася на нього зляканими очима з мовчазним благанням...