Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Так само немає підстав посилатися, як це часто-густо відбувається, на волю нашого народу до оборони батьківщини, немовби її самої достатньо і вона є повною запорукою нашого суверенітету. Невже хтось, хто знає чи уявляє сучасну війну, її форми й способи бою, може ставитися до таких запевнень серйозніше, ніж якби хтось, б’ючи себе в груди, запевняв, що коли щось, ми станемо всі як один, а якщо не буде зброї, воюватимемо навкулачки! Мрії й гарні слова, на жаль, розмивають уявлення про справжні чинники, які є передумовами оборони країни.

Розв’язання проблеми Аландських островів теж називають добрим прикладом того, як навіть глибокі суперечності можна подолати, не підважуючи безпеки. Але чи справді це так? Хіба Аландська конвенція, усунувши найбільші суперечності, які дуже довго різнили дві північноєвропейські країни, не створила радше нових, непередбачуваних небезпек і не відкрила шлях на північ поміж цими двома державами? Кожен, хто намагається виробити собі бодай поверхове уявлення про проблеми оборони північноєвропейських країн, мусить визнати, що ця конвенція в підсумку дала щось протилежне до збільшення безпеки.

Тож чи маємо ми відмовитися від підготованості, платою за яку є витрати на нашу оборону, щоб на короткий час полегшити податковий тягар саме тоді, коли ознаки неспокою у світі такі очевидні, а озброювання таке інтенсивне, що неможливо збутися думки, наче світ прямує до нових, серйозних ускладнень? Якщо ми зможемо втриматися осторонь від них, це буде величезним щастям. Але хто візьме на себе відповідальність запевняти, що саме так і станеться, і хто наважиться будувати оборону нашої країни на утопіях?

Чи не пора фінляндській пресі, яка усвідомлює свою відповідальність і для якої оборона країни не є порожнім звуком, розкрити очі народові, доки не пізно, і спонукати його побачити і зрозуміти, на які жертви усе ще треба піти, щоб допомогти кожному громадянину цієї країни в разі потреби стати, сучасно озброєному й вишколеному, на своє місце в лавах і виконати священний обов’язок боронити свою країну?

Готовість, із якою вітчизняна буржуазна преса заявила про розуміння моєї позиції, дуже мене втішила, а ось із соціал-демократичних кіл незабаром залунали недвозначні протести. Голова партії Вяйне Таннер в інтерв’ю, опублікованому в «Суомен Сосіалідемокраатті»[4], визнав, що моя заява поміркована й аргументована, але зазначив, що вона перебирає мірку, адже збільшення асигнувань на оборону породить хаос у фінансах країни. На моє запитання «Хто візьме на себе відповідальність запевняти, що ми без дужої оборони зможемо втриматися осторонь від світових ускладнень, і хто наважиться будувати оборону нашої країни на утопіях», Таннер відповів контрзапитанням: «А хто візьме на себе відповідальність запевняти, що державний суверенітет буде гарантовано асигнуванням на оборону ще більших сум?». І додав: «Фракція соціал-демократів не може брати участі в таких ініціативах, бо, як і раніше, вважає безсумнівною умовою збереження нашого суверенітету підвищення добробуту народу й загальних умов життя до такого рівня, аби кожен громадянин вважав, що їх варто боронити». Таннер іще не відмовився від неприхильної до оборонного відомства позиції, на яку так очевидно став його уряд, розробляючи оборонний бюджет на 1928 рік.

Осмілений доброзичливим ставленням преси, я хотів і далі провадити просвітницьку діяльність і з цією метою запросив усіх головних редакторів вітчизняних видань до себе додому на початку серпня 1934 року. На тій зустрічі я розвинув думки, висловлені в інтерв’ю, водночас наголошуючи на тому, як важливо Фінляндії зближатися зі Скандинавією. Крім того, редактори прослухали дві доповіді, одну про військовий потенціал СССР, а другу — про нашу обороноздатність. Я хотів продемонструвати довіру до преси, оприлюднюючи вади нашої оборони, адже був певен, що цією довірою не зловживатимуть. І я не мав причини жалкувати через цю ініціативу. Ба навіть здавалося, що моя позиція знайшла розуміння преси.

Трохи згодом я мав втіху бачити в себе представників парламентських фракцій, яким висловив свої думки й особливо наголосив на важливості того, щоб асигнування на оборону, розгляд якого тривав у процесі ухвалення бюджету, було затверджено відповідно до пропозиції міністерства оборони. Я щиро визнав, що водночас конче треба зосередитися на підвищенні життєвого рівня широких верств населення, і зазначив, що своєю діяльністю завжди намагався достукатися до всіх прошарків суспільства, незалежно від подій 1918 року. Але, як я гадав, поліпшення кон’юнктури уможливлює тепер підвищення і обороноздатності, і життєвого рівня. З розмов із народними депутатами в мене склалося уявлення, наче багато з них визнає, що треба дбати про потреби оборонного відомства. Але були й такі, хто занадто занурився в політичні ігри, щоб наважитися перед власними виборцями обстоювати особисту думку. Утім чимало стверджувало, що наше становище стало набагато надійнішим після того, як у вересні Совєтський Союз вступив до Ліги Націй.

Згодом членство СССР у цій організації відіграло певну роль і в парламентських дебатах під час розгляду бюджету. Наслідком стало те, що асигнування на оборону було збільшено лишень на 62 міль­йони марок. Ще треба взяти до уваги, що ця сума з огляду на загальне підвищення цін (яке своєю чергою сталося внаслідок поліпшення кон’юнктури) уже не мала такої самої купівельної сили, як за рік до того. Мене не полишає думка, що президент і уряд прогаяли рідкісну нагоду скористатися позитивним ставленням до питань оборони, яке на той час починало вкорінюватися.

Моє звернення знайшло відгук і в студентстві, яке докинуло свою лепту, організувавши збір коштів на оборону країни зі зворушливою метою — подолати деякі найочевидніші вади.

Окрім матеріальних слабин нашої обороноздатності, мене турбувала незлагода, яка загрожувала внутрішній єдності. Давній розбрат, який тягнувся від 1918 року, швидко згладжувався, зате розгорілася мовна суперечка. Унаслідок історичного розвитку фіномовному населенню впродовж багатьох поколінь доводилося миритися з тим, що його не чули й не розуміли рідною мовою. Але тепер було досягнуто балансу між мовними групами. Хоч шведська мала статус, який, зважаючи на суто математичну пропорцію між мовними групами, давав сприятливіші умови шведомовному населенню, було прикро, що фіномовні кола перебирають мірку. Крім того, групи меншин мали своїх радикалів, заяви яких ускладнювали порозуміння. У час, коли доля країни могла в будь-який момент зависнути на терезах, ці внутрішні чвари привернули до себе увагу за кордоном, й існувала думка, що вони можуть набути навіть зовнішньополітичного виміру. Мовна суперечка відвертала нас від Швеції. Крім того, політична пропаганда, що її провадила студентська