Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

На одному із засідань Ради оборони в березні 1934-го я ініціював обговорення цього питання. З’ясувалося, що Генеральний штаб іще 1929–1930 років ознайомив Раду з економічних питань оборони з військовими аспектами розташування промислових підприємств, наголошуючи на важливості того, щоб сполучити енергомережі країни. Своєю чергою ця Рада в одній із заяв закцентувала, що оборона країни дуже потребує заводів, спроектованих у вуоксенській долині, й окремо застерегла від того, щоб розташовувати в тій зоні міделиварню. Незважаючи на це, уряд і парламент розв’язали це питання на свій розсуд, не поцікавившись думкою керівництва оборонного відомства. Не лишалося нічого іншого, ніж вимагати скасування відповідної ухвали, яка очевидно суперечила інтересам країни і могла призвести до того, що в разі війни доводилося б висаджувати новозбудовані заводи в повітря. Ми не мали права, та й не могли собі дозволити змарнувати переваги, що їх давали географічні умови. Отримання електроенергії теж було недостатньою підставою для такої ухвали, адже передавати її вже збудованими лініями, навіть довгими, коштувало небагато. Це все навівало ще більший сум, ніж питання про перебазування авіазаводу.

Рада оборони в листі до Державної ради попросила повторно обговорити питання розташування спроектованих підприємств, і в розмовах з представниками влади й «Енсо-Ґутцейтом» я знову застеріг від зосередження промисловості в долині Вуокси. Однак усе було марно, зроблених помилок не годилося чіпати, і вони спричиняли нові. Як наслідок, виробництву на нових заводах упродовж і Зимової, і Подальшої війни[3] 1941–1944 років подеколи дуже шкодила близькість фронту. Довелося вживати спеціальних заходів, щоб захистити цей промисловий комплекс від налетів. Хлоровий завод було втрачено 1940-го з укладенням миру в Москві. А коли 1941 року розпочалася Подальша війна, лінія фронту пролягала лише за кілька кілометрів від підприємств, здавання чи знищення яких неабияк позначилося б на військовому потенціалі країни.

Мене не полишала ідея взяти державну позику, щоб оновити матеріально-технічну базу оборонного відомства, і на радість, міністр оборони Оксала прислухався до цього. Проте уряд і парламент, як я побачив, і далі не розумів ні задуму узяти позику, ні збільшення бюджету на скромні 135 мільйонів марок, запропоновані міністром оборони влітку 1934 року. За попередньою інформацією, оборонний бюджет мав зрости лише на 80 мільйонів. Наслідком стали чергові торги за різні статті.

Ще в попередні роки вдалося чимало зекономити, надавши військовозобов’язаним відстрочування від призову чи ще більше їх відсіявши. Бажання зробити те саме існувало й тепер, тож з’явилася пропозиція зменшити черговий призов аж на 4000 осіб «з метою заощадити кошти для придбання матеріальних засобів». Це мені здалося просто небезпечним — закуповувати матеріальні засоби замість вишколювати призовників: 4000 осіб становило аж 18 % призову. Це зменшення кадрової армії, тобто корпусу війська прикриття, не лише небезпечно вплинуло б на її боєготовість, а й зменшило б кількість вишколеного резерву.

Під час обговорення проекту бюджету військово-повітряних сил оприявнилася давня диспропорція між особовим складом і матеріальними засобами. Якщо штат не відповідав кількості підрозділів, визначених для цього роду війська на наступний рік, було нелогічно асигнувати кошти на додаткову авіатехніку. Уряд, розподіляючи гроші, певна річ, мав би зважити на те, що навчання певних фахівців, наприклад, механіків, триває до двох років. Показовим був і проект асигнувань на протиповітряну оборону. На незгоду з розташуванням важливих з військового погляду промислових підприємств у долині Вуокси й перебазуванням авіа­заводу до Тампере пролунала відповідь, що загрозу повітряного нападу можна зменшити зенітною артилерією. Однак коли постало питання асигнувань на протиповітряну оборону, саме цей пункт у проекті бюджету зазнав наруги.

Скромне асигнування на фортифікацію Карельського перешийка було взагалі викреслено. Я гостро розкритикував це рішення, наголошуючи, що цим поставлено під загрозу концентрацію польової армії у межах розрахованого мінімального часу. З розвитком російської авіації стало імовірним те, що наші мобілізація й концентрація затягнуться і подовжиться фаза, коли оборону триматиме лише військо прикриття, а тому для нього треба підготувати можливість витримати тривалу оборону. А коли ні, ми мусимо готуватися до здачі перешийка. І ще я вимагав створення спеціального бюро, що планувало б фортифікаційну роботу.

У червні 1934 року я дістав запрошення на показові польоти британських королівських військово-повітряних сил у Гендоні. Ці щорічні дійства були віхами в розвитку авіації, а що я особливо вболівав за розвиток військово-повітряних сил, поїхав з великими сподіваннями. І вони цілком справдилися. Показові польоти справили велике враження, а виставка, зорганізована британською авіаційною промисловістю, продемонструвала величезне піднесення у галузі.

Коли після повернення на батьківщину преса попросила мене про інтерв’ю (це було в липні), я скористався нагодою, щоб поінформувати широку публіку про враження від перебування в Лондоні й занепокоєння щодо майбутнього. Моя заява закінчувалася тим, що нам теж конче треба дати авіації належне місце в системі оборони, а надто що саме в цьому роді війська є змога, не перевищуючи нашого економічного потенціалу, досягти з найменшими матеріальними витратами й мінімальним штатом максимально можливої ефективності. Зокрема для маленької країни, яка перебуває в загрозі, цей рід війська мав домінантну вагу. Водночас я хотів скористатися нагодою, щоб зробити заяву стосовно оборони і — адже незадовго до того проблеми оборони північноєвропейських країн обговорювалися в Гельсінкі на конференції міжпарламентської ліги цих країн — прокоментувати висловлювання, які пролунали на цьому форумі.

Ось частина моєї заяви:

Нещодавно в нашій столиці збиралися представники кількох країн, які з найшляхетніших мотивів намагалися працювати в ім’я вічного миру. У тому, що їм у цей вкрай важкий час доводиться фіксувати найменший поступ своїх ідей, немає нічого дивного. І якщо порівняти результати, яких досягнуто пропагуванням миру й діяльністю, спрямованою на розв’язання міжнародних суперечок перемовинами, ми, мабуть, можемо визнати, що певні здобутки є, але вони аж ніяк не пішли на користь маленьким націям.

Існує переконання, що в нас у північних країнах панує сталий мир завдяки непохитній миролюбності держав Північної Європи й завдяки тому, що вони вирішили розв’язувати суперечності в арбітражному суді. Але чи не є це відірваними від дійсності міркуваннями, нереалістичними сподіваннями, які наразі не можуть дати нам нічого, крім невмотивованого відчуття безпеки? Адже яка користь державі з такими кордонами як Фінляндія, з того, що деякі країни балтійського регіону з украй нечисленним населенням зобов’язалися не