Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

новий апарат мобілізації, перереєстровувало сотні тисяч особових карток, перевозило матеріальні засоби, призначені для підрозділів воєнного часу, до нових складів, збудованих у мобілізаційних центрах по всій країні, переробляло плани, які стосувалися реквізиції коней, автомобілів і матеріальних засобів тощо. Складно й важко було також опрацьовувати нові плани операцій та концентрації війська. Можна сказати, що всі ланки оборонного відомства два роки докладали максимальних зусиль, аби здійснити масштабну реформу за якнайкоротший час. Утім лише після навчального збору влітку 1934 року польову армію можна було вважати організаційно цілком готовою до мобілізації.

Фінляндії пощастило, що водночас і в її великого сусіда відбувалися дві масштабні реформи: 5-річний план і колективізація сільського господарства. Їхня мета полягала в тому, щоб стабілізувати позиції СССР як великої держави і як серйозного чинника у великій політиці, а для досягнення цього потрібен був мир. І невдовзі Совєтський Союз таки записав собі до активу великий дипломатичний успіх: визнання де-юре з боку США в листопаді 1933-го.

Звіти про перебіг 5-річного плану свідчили про те, що промислова й військова міць СССР повільно, але впевнено зростає. На відміну від того, що стверджувало багато іноземних оглядачів, «пятілєтка» аж ніяк не зазнала фіаско. Було помітно великі здобутки у збройних силах, зокрема в панцеротанковій зброї й авіації. Червона армія мала сучасні танки американського й британського типів, «Кристі» й «Вікерс», а для тактичного й стратегічного застосування панцеротанкової зброї російські військові теоретики вже сконструювали самостійні та сміливі доктрини, що їх застосували на практиці німці в Другій світовій війні. А ще було досягнуто неабияких результатів у галузі авіації, надто в бомбардувальній, яка оперувала дво- й чотиримоторними літаками TБ.

Отож я вважав доречним на святкуванні 15-річчя визвольної війни в Гельсінкі 16 травня 1933 року застерегти фінляндський народ від надмірного оптимізму. У промові на цьому заході я зокрема сказав:

Ми живемо в неспокійний і грізний час. Ми мусимо бути готовими, і всі мають брати участь у тому, щоб будувати цю державу дужою й великою. Тож простягнімо відкриту руку кожному, хто хоче працювати й виконувати свої обов’язки в цій країні. Патріотичний дух, ознакою якого є бажання захищати й рішення стояти як один у лавах, якщо доведеться боронити цю країну, — ось і все, чого ми вимагаємо, і нам уже не треба питати, де хто був п’ятнадцять років тому. Найбільша сила маленької країни — єдність. Тож забудьмо чвари й підозри і не марнуймо більше сили нації на другорядні питання. Ми всі потрібні одне одному, і, дай Боже, усім нам мати досить сил, стоячи пліч-о-пліч.

Центральним питанням на засіданнях Ради оборони 1933 року було оновлення матеріально-технічної бази. Замість передбачених 6-річною програмою 325 мільйонів марок Рада впродовж трьох останніх років отримала на це лишень 249 мільйонів. Тому первинні плани довелося коригувати. Виникли непорозуміння, і не було жодної певності в бюджетних коштах на наступний рік. Зменшення асигнувань дуже вдарило по авіації, для якої Рада оборони затвердила переглянутий 6-річний план. Ставало дедалі очевиднішим, що головна умова розвитку оборонного відомства на тривалу перспективу — відокремити оновлення матеріально-технічної бази від партійнополітичних інтриг, які повторювалися щороку, спричиняючи свавільні торги. Через те я висловив ідею взяти позику на оборону, яка додасть певності й забезпечить швидші результати. Рада оборони подала цю пропозицію на розгляд Державної ради, а я зробив усе можливе, щоб усно переконати її членів у потрібності цього заходу. Міністри визнали, що позика була б найвдалішим рішенням, але на цьому все і скінчилося.

Коли дійшло до оборонного бюджету на 1934 рік, зусилля Ради оборони таки увінчалися певним успіхом: асигнування було збільшено на 145 мільйонів марок, які головно вклали в капітальні витрати на придбання матеріальних засобів, і сума ця зросла зі 113 до 236 мільйонів. Це означало, що 1934-й став першим роком, коли на асигновані кошти вдалося оновити матеріально-технічну базу відповідно до первинної, хай і недостатньої програми. На жаль, ми дуже в цьому відставали, і частка оборонного відомства в загальній сумі видатків державного бюджету, яка зросла на 853 мільйони марок, ще трохи поменшала — із 17,74 % до 17,42 %. Я знову мав привід поскаржитися на цей факт, а надто що економічну кризу було вже подолано.

Брак далекоглядності, притаманний обговоренню питань оборони, оприявнювався і за інших обставин. Для прикладу можна навести кілька типових випадків, що свідчать, якою далекою від дійсності була позиція влади під час проектування кількох вкрай важливих для оборонного відомства промислових підприємств і якою вирішальною стала роль невійськових чинників.

Питання про перебазування Державного авіаційного заводу із Суоменлінни ще раніше перебувало на розгляді в парламенті, і після певного зважування між двома варіантами — Тампере чи Гямеенлінна — вибір було зроблено на користь першого із цих міст. Попереднього 1933 року парламент асигнував на будівництво заводу в Тампере 5 мільйонів марок з коштів на подолання безробіття. Були всі підстави сумніватися, чи вдале це рішення. Раніше я не мав нагоди висловити свою думку щодо цього перебазування, тому вважав доречним на одному із засідань Ради оборони в березні 1934 року поставити на обговорення питання, чи було це принципове рішення продуманим з огляду на розвиток стратегічної ситуації. У разі переміщення заводу до Тампере ворог зміг би одним-єдиним наступальним маневром розладнати технічне постачання авіації, і, крім того, завдати смертельного удару по іншій важливій з військового погляду індустрії в місті. У теоретичному сенсі найкращим місцем мені здавався таборовий район поблизу міста Коккола. Присутній на засіданні міністр оборони відповів, що це питання може надовго загальмуватися, якщо починати тепер вибирати інші місця. Можливості перемістити завод із Суоменлінни цілковито залежали від того, чи перебазують його до Тампере: парламент поставив це за обов’язкову умову. Тобто вибирати доводилося не між Тампере й іншим населеним пунктом — питання стояло просто: Тампере або нічого!

Завод було збудовано в Тампере, а тому згодом стало важко завадити розташуванню в тому самому промисловому комплексі й виробництва авіадвигунів. Ось так одна помилка спричинила другу. Те, наскільки вразливим було становище Тампере, оприявнилося, коли Совєтський Союз прибрав до рук авіабази в Естонії. Довелося ще під час Зимової війни перебазувати деінде велику частину виробництва авіазаводу.

У Раді оборони точилися дискусії і щодо інших принципових питань, пов’язаних із промисловістю. У містечку Іматра було джерело гідроенергії, унаслідок чого в долині річки Вуокса, небезпечно близько до найзагроженішої ділянки державного кордону, виріс чималий промисловий центр. Уже це вселяло тривогу, а тепер ще й держава хотіла розташувати на тих теренах кілька