Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

Плеханова «До питання про моністичне розуміння історії», інші нелегальні видання. Деякі з них опинялися в полоні світогляду цих мислителів, інші шукали власні відповіді на питання про майбутнє України і своє місце у суспільному житті. Але всі рішуче відкидали рецепти старогромадівців, демонструючи свій розрив з їх орієнтацією на виключне культурництво і аполітизм українського руху. Йосип Гермайзе перехід київської студентської громади до українського радикалізму і розрив з культурництвом відносить до 1893-1894 р.[91]. Очолював тоді громаду талановитий студент-філософ, лірик Іван Стешенко.

У літературі про київську студентську громаду і, зокрема, роль у її діяльності М. Міхновського говориться дуже мало. Але припускають, що ця роль була особлива. Міхновський — тоді студент 3 курсу — був уже достатньо відомим в опозиційному середовищі Києва. Багато речей, про які говорилося на зборах громади, йому були добре відомі по роботі у «Братстві тарасівців». Мабуть, не викликає сумніву твердження, що студентська громада — це значно нижчий у порівнянні з «Братством тарасівців» рівень організації. Чому ж тоді, зайнятий роботою у «Братстві», переобтяжений академічними заняттями, студент відвідує студентську громаду? У цьому зв’язку виникла версія, що М. Міхновський як член «Братства тарасівців», разом з В. Шеметом виконував завдання київської філії щодо залучення молодих громадівців до активнішої діяльності на національному ґрунті. У споминах тарасівців та їх сучасників є натяки на те, що і в інших містах України «Братство» рекомендувало студентів-тарасівців для вступу до молодих громад, де вони, не розкриваючи себе, проводили лінію своєї організації[92].

Робити це було нелегко. Переважна більшість студентства була аполітична або мала автономістичні погляди. Член «Братства тарасівців» М. Базьке-вич з цього приводу писав: «Виступи невеличкого гуртка київських тарасівців на вселюдних зборах різноманітного київського студентства робили враження якогось донкіхотства, бо це були виступи людей цілком іншого світогляду, не визнаного тодішньою студентською масою»[93]. Але саме завдяки таким ентузіастам, як Міхновський і Шемет, завдяки їх сміливим виступам у студентському середовищі формувалось нове покоління українських лідерів. «В студентських громадах, — писав один з їх вихованців історик Дмитро Дорошенко, — молодь виховувалася в поняттях безкомпромісного українського націоналізму на широкій європейській основі»[94]; вона поступово долала традиційний український комплекс провінціалізму і меншовартості. Ті, хто їх пройшов, відкрито називали себе «національно-свідомими українцями» і з обуренням відкидали звичне — «українофіли».

Але ці процеси зустріли опір продрагомановськи налаштованої частини київської студентської громади. Сам Михайло Драгоманов після публікації «Символу віри» різко накинувся на його авторів, звинувачуючи їх у тому, що вони некритично повторюють стару націоналістичну фразеологію. Він назвав їхні гасла підлим обманом і нечистою роботою, підкресливши, що таким способом ніякі державні справи ніколи не велися. Особливо вразило М. Драгоманова те, що автори «Символу віри» виступили з закликом працювати на національному ґрунті й відмовитися від співпраці в спільному загальноросійському річищі. Відлунням цієї критики були конфлікти в студентських громадах. Віктор Андрієвський у своєму нарисі про М. Міхнов-ського стверджує: «Сам Міхновський у Київській громаді твердо боронив національні засади проти Івана Стешенка і Лесі Українки, що оголосили себе “соціал-демократами”»[95].

До цих слів В. Андрієвського слід ставитися обережно, як до гіпотези. У нас немає абсолютно точних даних, чи перетиналися шляхи студента Миколи Міхновського і молодої поетеси Лесі Українки. Теоретично — цілком могли. У 1891 р. Леся у Києві була один раз, і то проїздом на Південь. У 1892 р. про події у Києві вона знала лише з листів. Навесні-влітку 1893 р. у столиці України вона була двічі, а з 18 жовтня 1893 р. до кінця січня 1894 р. перебувала постійно. Якраз цього періоду стосуються слова Л. Старицької-Черня-хівської, що «коли Леся Українка і Ліля Косач стали жити постійно у Києві», київська студентська громада збиралася на свої засідання «у їх привітному помешканню»[96]. Як уже зазначалося вище, активним членом молодіжної громади був Микола Міхновський.

Під час цього довгого перебування в Києві Леся брала участь у зборах поетичного об’єднання «Плеяди», була помічена поліцією на студентській сходці і попала під поліційний нагляд за участь в інших сумнівних, з точки зору властей, заходах. Точно відомо, що на цих заходах з участю Лесі Українки бував член «Братства тарасівців» Є. Тимченко і керівник студентської громади І. Стешенко[97]. Важко уявити, що могло перешкодити приходити на подібні засідання Миколі Міхновському і завадити його зустрічі з Лесею. Можна передбачити і характер дискусій між ними: Леся Українка тоді перебувала під сильним впливом свого дядька Михайла Драгоманова і критикувала «Символ віри молодих українців»[98]. Колізії, які склалися в київській студентській громаді, Юрій Коллард охарактеризував однією фразою: «Через політичні розходження громада особливої діяльності не виявила і скоро розпалася»[99].

Таким чином, розпад громади був результатом гострих суперечок між її членами. В цих дискусіях у кожної зі сторін були авторитетні союзники, вагомі аргументи. Але були і реалії життя, яке на очах змінювалося і не вписувалися у схеми найвищих авторитетів. А це вже вимагало самостійних оцінок, висновків, а головне — підштовхувало до конкретних дій. В кінцевому рахунку, ці дискусії сприяли кристалізації поглядів сторін, а зрештою — свідчили про диференціацію українського руху. Без такої диференціації був неможливий його дальший поступ.

В цих дискусіях формувалося ціле покоління українських політиків, громадських діячів, подвижників національної культури. Одним з них був Микола Міхновський.

ПОШУКИ І ВТРАТИ

Навесні 1895 р. Микола Міхновський закінчив курс навчання на юридичному факультеті Київського університету і, маючи ґрунтовну фахову підготовку, а разом з тим — великий досвід роботи у «Братстві тарасівців» і студентській громаді, впевнено вступив у цілком самостійне життя.

Ці перші кроки були пов’язані з Києвом, де Міхновський жив до початку 1899 р.

У політичній історії України 90-ті роки ХІХ ст. займають особливе місце. Українське суспільство у ході складної й хворобливої внутрішньої еволюції відходило від аполітичних і напівлегальних форм вияву своїх інтересів і впритул підійшло до створення політичних партій з чіткими програмними принципами та ідеологічними орієнтирами. Молодь перебувала на вістрі цих процесів. Вона вперто тягнулася до політики, відкидаючи нерішучість і непослідовність старшого покоління.

Своєрідним чином процес розмежування в українському суспільстві прискорювали зовнішні фактори. У 1897 р. у Києві був організований Союз боротьби за визволення робітничого класу, члени якого вважали себе частиною загальноросійського робітничого руху і поділяли марксистські погляди. У 1897-1898 рр. відбулося оформлення двох російських політичних партій — соціалістів-революціонерів і соціал-демократів, які діяли на нелегальній основі. Ці партії претендували на роль всеросійських і, оперуючи інтернаціоналістськими гаслами,