Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

Трагедія «хінів», — Янчук згадує, як казав колись Леонід Недоля про китайців, — у тому, що їх у десяток разів більше, ніж японців, що в них куди багатші природні ресурси, а розуму, як і в російській імперії, катма, хоч ніби більша чисельність і вимагає пропорційно більшого глузду. «Аж Шанхай!? — Янчук усвідомлює географічне розташування міста, пригадуючи свого вчителя Малая, який учив їх географії і для засвоєння назв головних міст Китаю пропонував вірша: „Пекін, Нанкін і Кантон сіли всі у фаетон і поїхали в Шанхай продавати власний чай.“ Недоля запевняв його, що велич Китаю є результатом вікових анексій, але Китай не може перетравити загарбаного, як і Росія, тому там панують бідність і безлад, як і у всіх імперіях. Леонід якось пояснював Петрові і причини агресивності Росії, Китаю й Японії, наголошуючи на різниці між ними: „Китай і Японія — від тісноти, а Росія — від глупоти, пихи й бундючності, силкування бути завжди першою, хоч і в нужді та злиднях. Але агресія й анексія у всіх у крові вже!.. Від України, до речі, і після ліквідації буржуазії були посли аж у хінів, а тепер їх ніде немає, а це явна ознака її занепаду і знеславлення.“

Радіо щось шепелявить про дружбу з Німеччиною, про два споріднені соціалізми — ще рік тому ніхто б у таке й не повірив. „Чи ж то надовго? — марудить Янчука питання. — Ніби зовсім інші люди у газети тепер пишуть! Жодного огудливого слова про фашистів! А було ж, не доведи Господи! І вподовж, і впоперек, і на лице, й навиворіт... А це ще що?! І король Михай проти нас готує агресію?! Мало йому Бессарабії, захопленої у вісімнадцятому?!. А про які ще Хотинські й Татарбунарські повстання просторікує диктор? — гризеться Петро, не знаючи про них нічого. — „Волохи, волохи, вас лишилось трохи! І ви, молдавани, тепер вже не пани!“ — згадуються йому святі слова Тараса. — О, хтось, чути, зайшов у палату! — Янчук силиться відкрити очі. — Та їх ціла бригада!.. Цікаво, хто той, що в окулярах?“

„Тепер житиме! Глюкоза, жарознижуючі, бесалол і беладона, відміна інших заспокійливих!“ — чує наказ стосовно себе і раптом відчуває такий біль у лівій нозі, що одразу летить шкереберть у провалля, у безодню, в ніч...

Ще з тиждень Петро втрачав свідомість при підніманні лівої ноги уже масажисткою. За цей час, вечорами ще температурячи, він розгледів одне порожнє місце в малій палаті, де перебував, познайомився з хірургом-професором Василем Прокоповичем Даньком, сестрою Вірою Климівною і нянею Онисею, почав їсти манні каші й киселі при допомозі останньої і від неї ж дізнався, що вважався безнадійним, що під час криз чергували біля нього по годинах вони втрьох, із професором включно, що з тих, кого привезли з фінського фронту, сімнадцять душ умерло, три з безнадійних — тяжко поранених і обморожених — ще можуть вижити, а двадцять три легших виписані і продовжують службу в гарнізоні. Янчук не міг чути слова „служба“, таким одіозним воно для нього стало — своїми безправністю і нелюдськістю, а „гарнізон“ у його свідомості викликав асоціацію з кошарою й отарою, як і дисципліна — з неволею, а політбесіди — з повинністю й шулерством. Ці бесіди, що постійно звучали на радіо, Петро слухав критично, адже в них за істину видавалися проголошення вождя-ката та його партійних поплічців і просіяне через сита цензорів-чекістів друковане слово преси, адже всі вони були політично заквашені й замішані на брехні, ідолопоклонстві і прославленні диктатури пролетаріату, як найвищої форми демократії, сенс і ціну якої він знав уже досконало, тому в багатьох запевненнях дикторів убачав цілком протилежне.

Найбільше тепер, при помітному зменшенні болів, Янчук жив музикою і мистецькими та літературними лекціями з репродуктора, а ще снами, у яких літав уже не в безодню, а впродовж — у простори. „А може, ще добро побачу, а горе переплачу?“ — повторював Петро про себе священні слова, із задоволенням слухаючи „не про політику“. Він уже звик до думки, що житиме, хай навіть і з милицею, й учитиметься, що було найвищою метою та сенсом його життя. „Милиця й ціпок — не вада, коли дівка Лада! — утішливо приказувала тітка Онися. — Якщо любила по-справжньому, то й любитиме, а ні, то й Бог із нею, на ній одній світ клином не зійшовся!“ — ніби здогадувалася вона, що має Лесю.

Щоб часом не слухати пропаганди, Янчук згадував дорогу на фронт: задимлені й закіптюжені смердючі вокзали, сплутані мережива залізничних колій, заінеєні болти на мокрих стінах вагонів-телятників, чмихи й гудки паровозів, свистки колійників і безкінечні „Талди-балди! Талди-балди!..“, мимоволі порівнював із чистотою й теплинню палати: вицвілі фланелеві курточка і штани на вішалі поряд, капці під ними, і так йому хотілося одягнутися й озутися та подивитися, де він і що з ним, хай і на милицях вибравшись із палати. Жити вже можна, хоч і мучить невблаганна масажистка щодня так, що Петро годинами спочиває після неї й висихає від поту.

Якогось дня тітонька Онися зняла зі стіни палати репродуктор і винесла його геть, натомість повернулася із двома навушниками: один положила Петрові, а другий прилаштувала над вільним ліжком. Слідом вона принесла штани, куртку і пантофлі, як Янчук здогадався, для майбутнього сусіда по ліжку. Крім того, Петро вперше побачив на бильці свого ліжка табличку із прізвищем і температурною кривою, яка вперто піднімалася до 37 градусів вечорами і стояла на 35 ранками, що його, як медика, не радувало.

По обіді, напуваючи пораненого чаєм, няня розговорилася.

— Тю на тебе! І пити розучився! Гірше маляти сьорбаєш! — докоряла незлобиво. — Пора б уже й честь знати, скільки ж мені з тобою няньчитись?! — питала приязно, і Янчук уперше зауважив, що вона геть руда та ще й у ластовинні. — Не панікуй, тепер уже житимеш! — ховала в очах веселку. — Останню операцію тобі зробили не по-воєнному, не як оті коновали! А на Зіну Сергіївну не нарікай, вона не одного такого, як ти, на ноги поставила своїм безжальним масажем! Ображалися, скаржилися, а потім їй же — найбільше дякували!.. Професор Данько наказав покласти в цю палату після операції якогось професора з університету, скоро його привезуть, то буде тобі веселіше... Василь