Читати книгу - "Вибрані твори"

— Омелян Крупяк! Як ти? — злякано вигукнув Крамовий і зразу ж притишив голос: — А я думав, що тебе давно й на світі нема.

— Тепер не Омелян Крупяк, а Панас Моторний, кандидат сільськогосподарських наук, фахівець по травах і директор вашої науково-дослідної станції. Прошу любить і шанувать, — підійшоб до Крамового, поздоровкався і поцілувався. — Кажеш, думав, що кісточки мої позгнивали. Не такий я дурень, щоб, не поживши усмак, представлятися на той світ. Правда, під час колективізації чуть не попав у руки деяких органів, не при хаті згадуючи, та вислизнув, як в'юн із вічка. Тьфу, аж тепер гидко, коли згадаєш про той випадок. Спасибі, що у Карпа Варчука знайшов порятунок. А старий Варчук ще не повернувся із заслання?

— Ні.

— Нічого. Скоро повернеться.

— Звідки знаєш?

— Сорока на хвості принесла, — загадково блиснув очима, так що здалося — текуче світло перекотилося через тонке перенісся, з'єднало навскісні очі.

— Як же ти успів директором стати?

— В Наркомземі свої люди. Помогли пересидіти лиху годину. Словом, є ще друзі, що і під час гетьманства і під час директорії ділами крутили. Поріділи, дуже поріділи наші сили. Через які гребінці прочісувалися, через які сита пересівалися. Але ті, що втрималися, — путящі робітнички. Один десятьох вартий. Старі зубри. Пам'ятаєш наше міністерство?

— Та пам'ятаю, — невдоволено махнув рукою. — Були гріхи молодості.

— А тепер гріхи старості? Мені більше молодості подобаються, — чого не було: шаровари, шлики, романтика, панянки, попівни і гроші, гроші! Ох, тоді ж і погуляли в свою волю! Чого не гребонули!.. Петлюра універсалом об'явив, що золото не йтиме. Ну, і почали ми червінці на гривні вимінювати. З одного Поділля скільки викачали. А з Катеринославщини! Прямо тобі золотий дощ посипався, злива закрутилась. Да, справді золотою наша молодість була. Погуляв я тоді. На всю широчінь. Коні, пам'ятаєш, які доп'яв? За Вінницею, втікаючи од червоних, угробив їх. Милом всю дорогу встелили, а врятували мене. Ти тоді вже в Ровно дряпанув. Прибуваю в Ровно, а мій друг Петро Крамовий у Кам'янець-Подільський пошпарив зі своїми скарбами. Ти обережний був і скупий-скупий. Все на землю, на маєток стягувався, — весело і зверхньо поглянув на Крайового. — Може й досі десь лежить твій золотий маєток в темненькому кубельчику, кращих днів дочікується?

— Що ти, що ти! — замахав руками і сторожко пройшовся по хаті; відчинив двері, заглянув у двір. Мимохіть зупинив уважний погляд на сухій яблуні. Дивно: тільки він закопав свій скарб під щепою, як чогось вона почала засихати. «Золото ж не дьоготь. Чого ж це Крупяк про золото нагадав? Може погорів і без копійки залишився? Хай так і знає: я йому не каса», — з кожною новою думкою все більше сердився на Крупяка і переконувався, що той-таки погорів: женучись за високою кар'єрою, став тепер просто-напросто дрібною затичкою.

— Полохливий ти, ой, полохливий, — похитав головою Крупяк, коли Крамовий зайшов до хати. — Значить, уже старість наближається до тебе. На старість люди стають мовчазні або дуже балакучі, скупі, полохливі. Як ти зблід, коли відчинив двері. А я за старою звичкою сам відкрив твоє міністерство.

«Ну й ти старієш. Торохкотиш, наче діжка з горохом», — з неприязню подумав про балакучого гостя.

— Почекай мене трохи: приготую щось попоїсти.

— Готуй, господарю. Правда, я вже і без тебе трохи похазяйнував. Як щирий українець, усю сметану виїв. Добряча сметана на Поділлі… Поділля — краса України, — знову став у театральну позу Крупяк і розсміявся.

«Кого він тепер грає, під кого підроблюється?» — прикинув у пам'яті Крамовий. З давніх-давен він знав Крупяка, як завзятого балакуна, проте винахідливого і сміливого на різні авантюри служаку петлюрівського міністерства фінансів. У міністерство самостійної директорії зразу ж втиснувся після зречення Скоропадського від гетьманства. У формі січового стрільця зі шпалером при боці, цей пронирливий, начитаний і завзятий куркуленко швидко втерся в довіру скороминучих, падких на гроші і барахло правителів… Був перед ними підкреслено ввічливий, ретельний і слухняний. За очі ж вмів дошкульно висміяти своїх добродійників, намагаючись самому сісти на чиєсь тепліше місце. А через те що скороминуче начальство, як гриби-вонючки, мінялося мало не щодня, то й Крупякові довелося вивчати і грати не одну роль. Але й тоді він найбільш вдало копіював Андрієвського, єдиного соціал-самостійника в уряді директорії.

— Маленький Андрієвський, — говорили про Крупяка, і він пишався цим прізвиськом.

Коли галицькі січовики на чолі з «диктатором» Петрушевичем перейшли до Денікіна, а на смерть переляканий повстанням у своїх військах Петлюра утік під захист Пілсудського, обережний Крамовий причаївся на Поділлі, а Крупяк пішов у банду. Проте і в банді не довелося стати яким-небудь значеним батьком. І це найбільше бісило його, властолюбного, упертого і нестримного на язик. Роки не змінили вдачі Крупяка.

За вечерею він говорив повчальним і владним голосом:

— Твоєю роботою не дуже задоволені ми, — зробив притиск на «ми», натякаючи цим, що він пішов угору.

— Найголовніше тепер — економічний підрив, розвал сільського господарства, розвал колгоспів, дискредитація їх в очах селянства. А твоя робота — це, висловлюючись словами старої української інтелігенції, каганцювання на селі. Ка-ган-цю-вання. Зростання добробуту в колгоспах, збільшення ваги трудодня вибиває з-під наших ніг усякий грунт. Селянина треба нацькувати проти комунізації, проти заходів радянської влади. Дядько є дядьком… Утиснеш мужика нестатками, от він і почне скрипіти, хитатися, шукаючи затишної сторони. Це навіть марксисти говорять: матеріальна база — основа ідеології. Нацькувати дядька треба вміло, з толком…

— Нацькуєш, — злісно перекривив Крамовий. — Минулися ті часи. Добре тобі говорити, сидячи у місті за книжечками та дбаючи про свою кар'єру. Там легше бути на видноті. Ти сам попрацюй тепер на селі. Побачиш: перед тобою не той сіренький мовчазний мужичок сидить, що за копійку до самої землі двадцять п'ять поклонів бив і задом двері відчиняв. Він уже з тобою, розумна голово, з кандидатом, може, коли ти йому щось не те, посперечатися. Візьми ти в мене того проклятого Горицвіта. Пам'ятаєш?

— Того, що ти розкуркулити хотів?

— Того ж, його! — промовив Крамовий і скинув окуляри, витираючи ріжком хустини куточки очей. — Я його вже наукою б'ю, що, мовляв, сій сортову гречку, а він мені доводить, що місцеві на їхній землі краще родять. І довів. Ні, брате, тепер трохи зарвись — і прямо без пересадки к чорту в зуби на вечерю попадеш. Коли діяти, так треба