Читати книгу - "Вибрані твори"

— Виходить, як в того рибалки, що співає: дядя рибу вудить… — розсміявся Крупяк. — Одним цим далеко не заїдеш.

— Ну, а лізти в петлю я не збираюсь. Кров'ю захлинався мужик, коли наша воля була. М'ясо від шомполів на землю вивалювалось. І що з того? Здуло нас бурею, розметало по всяких щілинах. Гірше таргана боїшся показати вуса з шпарини. А той дядько, в якого шкура, як клоччя, летіла, тепер з академіками, сукин син, дружбу водить, у верховних органах сидить, славою гримить на всю країну. Ні, великої охоти лізти в петлю раніше пори аж ніяк не маю. Кандидатом на шибеницю я ще встигну бути — не велика честь. Це тобі не демократична українська республіка отамана Петлюри.

— Хто ж тобі говорить лізти поперед батька в пекло? — Крупяк споважнів, очі його стали темнішими і зосередженими. — Пам'ятаєш суворі чудесні слова: «пливи, гребись, плавець, на дно спускайся, мрець». Ти можеш плисти, і особливо тепер, коли таємничий берег, наш берег виходить з туманного Заходу. Ти розумієш, що тепер в Німеччині і Англії робиться? Тепер надія наша, коли окинути оком міжнародний клубок, біля нас стоїть, і ми повинні її наблизити до себе…

Говорив впевнено, наче нічого і не трапилось. «Але чому у цю діру директором поліз? Ні, щось таки сталося». З недовірою слухав Крамовий Крупяка. Нарешті не витримав.

— Дивуюсь, Омеляне, чого ж ти в такий відповідальний момент стаєш фахівцем по травах… Адже міжнародний клубок, кажеш, підкочується до наших воріт.

Крупяк гостро, з прихованим презирством глянув на Крамового.

— Що? Сумніви гризуть?.. Розкусив тебе?.. Стаю фахівцем по травах, бо Подільський укріпрайон теж травами обріс. Не помічав? — Помовчавши, продовжував рівніше: — Це ти вірно робиш, що всякі законні підстави, мов шашель, під'їдаєш. Але масштаби дрібні у тебе.

— Побачимо, які у тебе будуть. Схопишся за ширші, так тебе схоплять за матню і до білих ведмедів у два льоти спровадять.

— Так уже і до білих ведмедів… Ось я привіз папірець з Наркомзему, щоб мені для дослідної станції виділили дві тисячі гектарів заливних лугів.

— Дві тисячі? — вражено розкрив рота Крамовий і знову осідлав перенісся окулярами.

— Дві тисячі. І постарайся так відвести цю землю, щоб якнайбільше колгоспів зачепити, залишити їхню худобу без сіна. Ось тобі й удар на законній основі. А потім — дасть бог день, дасть і їжу — ще щось придумаємо. Голова ж не тільки на те, щоб лисиною світити, — провів пальцями по лисій маківці. — За половину нам дядьки будуть ті луги косити. І треба буде такі кадри підбирати, щоб не тільки косити уміли, а й щось інше… З лугу і нам неабияка копійчина перепаде.

— Це добре задумано. За сіно копійчина не мала дістанеться. Чи тільки не провалять тут твоєї станції?

— Ну, й обережним ти став, Петре… За тво'є здоров'я, — чокнувся чаркою. — Боїшся всього.

— Пий на здоров'я. Не боягузтво, а здоровий глузд керує мною. Тут у районі зібралися ділові і віддані працівники. Тяжко мені, ой як тяжко між ними крутитися. В'юном слизиш між пальцями, кожного свого кроку і слова пильнуєш. Іноді виступаєш з промовою, коли із них хтось є, і потім сам собі дивуєшся: говорив так, неначе справді ідейним став.

— Це добре. Лівою фразою найкраще замазати всяку дірку. І я не раз до цього методу вдаюся. Допомагає найкраще, особливо серед тих, що не дуже люблять трудити голову теоретичними міркуваннями… Кажеш, не той тепер дядько пішов?

— Не той. І коли встиг так змінитися? Сам диву даєшся. Селянську психологію я добре знаю. І ось ця твердиня до самих підвалин розсипалася… Недавно наша районна газета випустила сторінку про село Івчанку. Візьму лише інтелігенцію, що вийшла з села. Ба, щоб не помилитись, принесу тобі цю газету. — Пішов у другу кімнату і незабаром повернувся з по-тріпаною підшивкою. — Один начальник північного порту — раз, — загнув палець. — Один професор, один дипломат, три кандидати різних наук, чотирнадцять агрономів, двадцять шість командирів, шістдесят два вчителі, вісімдесят дев'ять студентів… В середній школі два восьмі, два дев'яті і два десяті класи. А які будівлі побудували. Дачі, прямо дачі. І до того розледащився народ, що навіть на ярмарок на машинах їздять. Який-небудь тобі нащадок Солопія Черевика везе свою красуню на машині, а сам, чого доброго, про легкове авто думає.

— Трудодень — дев'ять кіло зернових, — перехиляючись через стіл, прочитав Крупяк.

— Вісім, вісім з грамами. То вже редакція натягнула шкурку на кисіль! — чогось зрадів Крамовий, але зразу ж осікся, згадавши, що цим він зменшив силу своїх доводів. І вже повільно закінчував: — А сіно, а яблука, а мед і всякий інший дріб'язок! От і поговори з таким дядьком що-небудь на слизькі теми. Так він тебе сам візьме за комір і в міліцію як миленького затаскає… Правда, це село передове, але за ним усі тягнуться.

— Не подобається мені таке село. Тут я не буду собі виділяти землю під станцію, за відсталі візьмуся, — зробив висновок Крупяк, позіхнув і перехрестив рота. — Ну, мені треба ще в одне місце з'їздити днів на десять, а потім буду представлятись твоєму начальству… Чи не можна буде мені під станцію забрати будинок прасола Мірчука, що над Бугом?..

VІІІ

Увечері до Григорія Шевчика в хату-лабораторію зайшли Марта і Терентій, кремезний чолов'яга, сивий і зморшкуватий, з широким напівперегнутим станом.

Раніше Терентій половину свого віку провів за ткацьким верстатом, майстерно виробляючи полотна, настільники і рядна. Сидяча, кропітка робота перегнула його по половині і попсувала очі.

От і став дід на старості літ сторожем у колгоспному саду, де тепер майже повністю господарювала Марта, хоча й була вона бригадиром садово-городньої бригади.

— Готові в дорогу, Марто Сафронівно? Завтра рано виїдемо, — запитав Григорій.

— Зібралася. Треба було б трохи раніше виїхати. Припізнились ми. — Сіла молодиця за стіл, заставлений дерев'яними клітчастими ящиками, де росли і проростали різні культури. Стіни були заквітчані кращими зразками колгоспної праці, і вся хата-лабораторія, затишна, жива, віяла солодким теплим пилком і зерном.

— Що вирішили на бригаді? — подивився на молодицю ласкавим і допитливим поглядом. Пишна, здорова краса переливалась в кожному її русі, гордовито-стриманому виразі округлого лиця. Роки не робили Марту ні повнішою, ні старішою. В очах та з обличчя її змилась давнішня скорбота