Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

Відкинувши залишки їжі в тарілку, я полірую рум'яну окружність долонею.

— Забий тоді. Я... усе дебільно вийшло, чорт. Не хотів. Не хотів тебе зачепити, ні так, ні по-іншому.

Вона губу закушує, і уникає дивитися прямо. Але потім опускає погляд на мою руку, що гладить відбиток ляпаса.

У неї соски стирчать, я це навіть звідси бачу. Ковтаю судорожно, бо... я завжди вважав тупизною усі ці ігри постільні. Марним дитячим садком. Щось зараз багато що з цього здається... правильним чи що.

Але я сам сказати не ризикну. Вона зачервоніла вся. Хочу між її пухких губок залізти і перевірити наскільки потекла. Шкода, що лізти не буду.

Так, ось точно, їй сподобалося. Зчитую за диханням і рухом ніг.

Аліса ще одну цукерку розжовує і запитує:

— Тобі груди, виходить, мої подобаються?

Мацаю її стегно, гарненько так. Щоб відчула. Тепер руку б свою відірвати від вигинів.

Давно так не веселився, взагалі-то. Як запитання це почув. Насправді, напевно, ніколи так не веселився.

— Подобається? Ти здуріла, Алісо? Подобається, йопта. Торчу з них, вважай. На цицьках твоїх.

Вона знову зачервоніла. А не треба запитання такі ставити.

І тут Аліса до мене ніжиться, і за підборіддя цілує. По грудях мені пальцями водить, але не дражнить. Каже, що не проти дещо спробувати.

Я коли "дещо" чую та й розумію, то у голові скидаюся до початкових налаштувань. Ну, це ті, які печерні взагалі. Аліса ще якось невпевнено пропонує.

Вона що, думає, існує всесвіт, де я відмовлюся або не хочу?

Спочатку таранимо роти одне одному атаками й зализами, а потім я на коліна її на ліжко ставлю.

Аліса покірно збирає і стискає важкі груди долонями. Розрізняю, як видихаємо одночасно, тільки коли мій член між півкуль вгору проштовхується.

І потім я тільки чую гул у скронях весь час. Я, напевно, і не дихаю, тому система на знос працює.

Вона пестить сама себе, соски зачіпає, і все зовсім не так, як я собі уявляв... Точніше, я це чомусь не уявляв, а виявилося, що це кайф, який закручується в геометричній прогресії. Тому що її теж криє, і вона голову закидає.

— Тепер стій... стій так, маленька.

На свистячих видихах заливаю спермою розчервонілі, збуджені груди. Вишеньки сосків, що стирчать, особливо гарненько отримують. На волосся їй трохи потрапляю. Усе це занадто красиво.

Тут же завалюю Алісу, вона скрикує, а я в її обличчя ледь не штовхаюся. Лапаю під собою усе м'яке, а вона радісно сміється.

— Регочеш? Зараз подивимося, хто іржатиме.

Вона під ласками подальшими зовсім стає розморенною.

Пою її водою, а всередині бульдозер ніжності все розгортає, аж до самого коріння. Це не голка закоханості просто, це тепер прошивка моя така.

Не пам'ятаю, як засинаю, але прокидаюся як шизик підстрелений. Зорієнтувавшись, що це моя Аліса в плече дихає, у моєму власному ліжку, намагаюся попуститися, але заклинило.

Виворіт башки палахкотить. Полум'ям образи потріскують. У мене й справді сотня сердець сьогодні вилупилася і всі до єдиного розбухли. Немов свинцю туди загнали, як нафарширували.

Нахабно буджу Алісу, не можу зупинитися. Дихалка тракторним мотором на вдихах заходиться, а далі...

Далі — нічого, усе по новій, без видихів.

Кисень зі шкіри її медової, солодкої, ягідної витягати намагаюся.

Сонна Аліса стрепенутися одразу вирішує, стурбовано мене по обличчю погладити.

Щось примовляє й запитує.

— Ти мені потрібна, — калічно словами штовхаю все зсередини в просторі між нами, — ти мені потрібна і зараз. Потрібна мені.

Вона лащиться, соски, що стирчать, грудину мені терзають. І Аліса голосом, що ще не прокинувся, просить зробити з нею все, що завгодно.

Я завалюю її, розпорюю поцілунками шовковисту шкіру прямо біля шиї, на спині. Встромляюся в неї, вона ахає і горлом звуки з себе виштовхує з кожним поштовхом.

Не зможу в її очі проникливі дивитися, на вухо гарячкою зізнаюся в усьому:

— Так люблю тебе, ти навіть... Ти не розумієш. Я не знаю як. Я кохаю тебе зовсім, я ж так тебе люблю. Ти мені все прям, ти моя, моя, моя. Йди до мене... Я без тебе не протягну вже. Алісо, я ж не виживу без тебе.

Піді мною трясеться, і я теж, напевно, в петлі тряски застряг. Аліса безпорадно хапає мене за руку, коли розлітається, а я в її волоссі ховаю обличчя. Шепочу туди, шепочу.

— Васю, — благає вона видихами, — будь ласка, не відпускай мене. Мені ти теж потрібен, завжди. Дуже потрібен. Сильніше, можеш сильніше.

То розходимося, то сповільнюємося. Я на межі вильоту з тіла, бо їй мої заходи дуже подобаються. Стискає і стискає мене зсередини.

А потім вона наполегливо перевертається, і я потопаю. Тіло спочатку мене не слухається. Біль по м'язах цукровим піском розкочується і вбирається.

Звертаю Алісу до себе, і на кожному поштовху дрифтую швидкістю, наче останні секунди доживаю.

Вона обличчя моє тримає долонями:

— Давно тебе кохаю. Давно. Занадто...

— Занадто, зовсім кохаю тебе, — повторюю я. Поглядом гину в її очах. — Так тебе люблю. Я кохаю тебе. Люблю, кохаю тебе. Іди до мене, Алісо. Маленька моя, сюди дивись.

Я відрубаюся не відразу; такий струс, наче кофеїн по жилах запустили. Вона ж одразу засинає, виснажена. Але руку мою все ще тримає.

І, насправді, я не хочу в сон провалюватися. Хочу, щоб завжди її рука була в моїй.