Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Хто боїться смерті 📚 - Українською

Читати книгу - "Хто боїться смерті"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хто боїться смерті" автора Ннеді Окорафор. Жанр книги: 💙 Фантастика / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 109 110 111 ... 118
Перейти на сторінку:
А нуру не були з ними відверто жорстокі. Я не бачила жодної побитої людини. Та жінка назвала Лую милою й купила їй перстень. Це збивало з пантелику й дивувало.

— Оньєсонву, злети та спробуй знайти Місце Розмов, — попросив Мвіта.

— Як мені знайти вас? — запитала я.

— Ти ж можеш воскрешати людей, — сказала Лую. — Вигадай щось.

— Давай, — сказав Мвіта. — Поквапся.

— Можливо, коли ти повернешся, нас тут уже не буде, — додала Лую.

Я стягнула з себе одяг. Лую скрутила його й поклала під стіною в завулку. Мвіта міцно мене обійняв, а я поцілувала його в ніс. Тоді обернулася на грифа й полетіла.

Теплий полуденний потік повітря спонукав мене злетіти вище, але я трималася низько, біля будівель і вершечків пальм. У подобі грифа я по-справжньому відчувала свого батька. Він дійсно був у Дурфі. Якусь мить я ширяла із заплющеними очима. Розплющивши їх, поглянула туди, де він, за моїми відчуттями, перебував. Там було відкрите Місце Розмов. Мій погляд привабила будівля трохи на північ від нього. Я знала, що в неї мають бути блакитні двері.

Я описала коло, запам’ятовуючи шлях. Птах завжди знає, де він є. Я засміялася. Сміх вийшов з мене кряканням. «Як я тільки могла подумати, що не зможу відшукати Мвіту й Лую?» — подумалося мені. Коли я летіла назад до провулка, мені в око впав блиск золота. Я повернулася й полетіла на схід, до широкої вулиці, де неначе відбувався якийсь парад. Сіла на якусь будівлю та згорбилася, як гриф.

Поглянувши вниз, я побачила не просто блиск одного золотого предмета, а сотні круглих золотих пластинок, вшитих у жовто-брунатні військові однострої. Кожен вояк ніс великий наплічник схожого кольору. Вони були готові до всього. Люди радісно гукали, а солдати тим часом маршували. Збиралися в якомусь місці, якого я не бачила. «Ми спізнилися», — подумала я, згадавши Солине попередження. Ці армії не могли піти, поки я не зробила того, що мала, хоч що я мала зробити.

Я пролетіла над солдатами досить низько, щоб вони мене помітили. Мені потрібно було простежити за ними. Я мигцем поглянула на їхні обличчя. Це були молоді чоловіки з рішучим виглядом і золотавою шкірою, геть не схожою на темно-брунатну шкіру моєї матері. Вони маршем входили до величезної будівлі з металу й цегли. Назви на табличці будівлі я розібрати не встигла. Я вже побачила достатньо. Вони ще не виходили. Скоро мали вийти. Може, за кілька годин, але не зараз.

Я полетіла назад у завулок. Мвіта й Лую зникли. Я вилаялась. Обернулася назад. Одягаючись, я обливалася потом, а мої руки трусилися. Ледве натягнувши через голову сорочку, я зустрілася поглядом із чоловіком нуру, який стояв біля входу до завулка. Він вирячив очі, бо щойно побачив мої груди, а тепер споглядав обличчя. Я надягнула покривало, зробилася нехтовною й оббігла його. Коли озирнулася, він і досі стояв там, дивлячись у завулок. «Хай гадає, що побачив привида, — подумала я. — Хай збожеволіє від цього».

Я шукала кілька хвилин. Безрезультатно. Я стояла посеред великого натовпу нуру, в якому де-не-де траплялись океке. Як же я зневажала це місце. Я вилаялася собі під носа, і чоловік нуру, який саме проходив повз мене, насупився й роззирнувся довкола. «Як мені їх знайти?» — з розпачем подумала я. Через паніку мені ставало важко зосередитися. Я заплющила очі й зробила те, чого по-справжньому не робила ще ніколи. Я помолилась Ані, Творцю, татові, Бінті — будь-кому, хто готовий дослухатися. «Будь ласка. Я не можу зробити цього сама. Я не можу бути сама. Приглянь за Лую. Мвіта мені потрібен. Бінта має бути живою. Аро, ти мене чуєш? Мамо, якби ж то мені знову стало п’ять років».

Я й сама не розуміла, що верзу, — я просто молилася, якщо це було молитвою. Хоч що це було, воно мене заспокоїло. Мені яскраво згадався перший урок Містичних аспектів від Аро.

— Бриколер, — сказала я вголос, стоячи там. — Той, хто використовує все, що має, щоби зробити те, що мусить.

Я перебрала три аспекти з чотирьох. «Аспект ммуо рухає та формує дичавину. Аспект алусі говорить з духами. Аспект ува рухає та формує фізичний світ, тіло». Мені потрібно було знайти тіла Мвіти та Лую. До мене дійшло: «Я можу знайти Мвіту». У мені була його часточка. Його сперма. Зв’язок. Я застигла на місці та замкнулася в собі. Пройшла крізь шкіру, жир, м’язи до своєї матки. Ось вони, намагаються втекти.

— Де він? — запитала їх я.

Вони мені сказали.

— Еву! — зарепетував хтось. — Он воно, погляньте!

Кілька людей охнуло. Всі, хто був на ринку, раптом витріщилися на мене й відсунулися подалі. Я так зосередилася на своєму внутрішньому світі, що стала видимою. Хтось схопив мене за руку. Я відсмикнула її, стала нехтовною та проштовхалася крізь щільний натовп. Знову замислилася про цих людей, які здавалися дуже вдоволеними й мирними, проте оберталися на чудовиськ, варто було їхньому стерильному середовищу нуру хоч трохи попсуватися. Вони заходилися гарячково мене шукати, і зчинився безлад. Новина неодмінно мала поширитися, тим паче в такому місці, де дуже багато людей мали засоби зв’язку.

У нас закінчувався час.

Я побігла, дивлячись не стільки очима, скільки чимось іншим, що було в мені. Помітила Лую біля великого Місця Розмов. Вона стояла разом з іншою жінкою океке. Вони гляділи гурт дітей нуру, поки їхні батьки пішли до молільні. Лую мала нещасний вигляд.

— Я тут, — сказала я, підійшовши до неї.

Вона підскочила й роззирнулася довкола.

— Оньє? — запитала вона.

Жінка океке, що стояла біля Лую, поглянула на неї.

— Тс-с, — шикнула я.

Лую всміхнулася.

— Мвіто! — покликала я.

— Я тут, — озвався він.

— Я бачила, як солдати готуються до виходу. У нас мало часу, — прошепотіла я.

Дитина нуру, десь дворічна, смикнула Лую за рукав.

— Хлібця? — попросила дівчинка. — Хлібця?

Лую сягнула в торбинку, що стояла біля неї, відламала шматочок хліба й дала його дитині. Маленька їй усміхнулася:

— Дякую.

Лую всміхнулась у відповідь.

— Ми маємо йти. Негайно, — сказала я, намагаючись не підвищувати голосу.

— Тс-с! — зашепотіла Лую. — Якщо я просто піду, ота жінка заб’є на сполох. Я не знаю, що з цими океке.

— Вони раби, —

1 ... 109 110 111 ... 118
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хто боїться смерті», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хто боїться смерті"