Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Хто боїться смерті 📚 - Українською

Читати книгу - "Хто боїться смерті"

572
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хто боїться смерті" автора Ннеді Окорафор. Жанр книги: 💙 Фантастика / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 110 111 112 ... 118
Перейти на сторінку:
відповіла я.

— Все одно спробуй з нею поговорити, — почула я тихий Мвітин голос.

— Поквапся!

Лую повернулася до жінки:

— Ти знаєш про Оньєсонву-Чаклунку?

Вона подивилася на Лую порожніми очима, а тоді здивувала мене: роззирнулася й підійшла до дівчини.

— Так.

Лую теж здивувалася.

— Ну, що… що ти думаєш?

— Хотіти не шкідливо, та від цього бажання не здійснюється, — прошепотіла жінка.

— Тоді побажай цього ще раз, — сказала їй я.

Жінка верескнула й витріщилася на Лую. Відступила, вирячивши очі та притиснувши руки до грудей. Коли Лую відійшла, вона не закричала й не здійняла ґвалту. Вона взагалі нічого не сказала. Просто заклякла на місці, притиснувши руки до грудей.

Я зробилася видимою й насунула покривало на обличчя. Мене мали бачити Лую та Мвіта. Ми могли дістатися будівлі з блакитними дверима лише під моїм проводом. Ми бігли протягом п’ятнадцяти хвилин. Через світлу шкіру в мене на руках люди з першого погляду вирішували, що я нуру, а Лую — моя рабиня. А оскільки ми бігли, я зникала, перш ніж хтось устигав зупинитись і добре мене оглянути. Ми ухилялися від стрімких окад і сердитих верблюдів, минали дітей нуру в шкільній формі, нещасних океке за роботою та заклопотаних нуру. А тоді опинилися на місці, під блакитними дверима.

Розділ 58

Ця будівля яскраво нагадала мені Дім Осуґбо. Зведена з каменю, з товстими зовнішніми стінами, прикрашеними різьбою, вона випромінювала енергетику таємничої влади. На блакитних дверях насправді були намальовані блакитні хвилі з білими баранцями на якійсь водоймі. Безіменне озеро? Перед будівлею стояв кам’яний знак, увінчаний жердиною, на якій майорів жовтогарячий прапор. У камені було глибоко вирізано такий напис:

ШТАБ ГЕНЕРАЛА

ДАЇБ ЯҐУБ

РАДА КОРОЛІВСТВА СЕМИ РІК

— Я ввійду перша, — сказала Лую. — На мене просто подумають, що я — темна рабиня.

Не встиг хтось із нас відповісти, як вона пробігла сходами нагору й відчинила блакитні двері. Вони грюкнули в неї за спиною. Мвіта взяв мене за руку. Його долоня була холодна, та й моя, мабуть, теж. Мені хотілося поглянути на нього, та ми досі лишалися нехтовними. Минуло кілька хвилин. Нас іззаду минали люди — на верблюдах, пішки та на скутерах. Ніхто не заходив до будівлі й не виходив із неї. Насмілюся сказати, що в бік будівлі навіть не дивилися. Так, вона була дуже схожа на Дім Осуґбо.

— Якщо вона не вийде за хвилину, вона, ймовірно, мертва, — сказав Мвіта.

— Вона прийде, — пробурмотіла я.

Минула ще хвилина.

— Як гадаєш, це Даїб повісив отих двох у печері? — запитав він.

Я про це й не замислювалася. І не хотіла думати про це тепер. Але вбити людину, а потім зробити так, щоб її тіло не могло згнити, — це було цілком у дусі Даїба.

— То ким тоді були павуки? — запитала я.

Він захихотів.

— Не знаю.

Я теж захихотіла. І стиснула його руку. Раптом широко розчинилися, гучно ляснувши, блакитні двері. Вийшла задихана Лую.

— Вона порожня, — сказала дівчина. — Якщо він там, то хіба на другому поверсі.

Ми із Мвітою стали видимими, навіть не озирнувшись.

— Він нас чекає, — сказав Мвіта.

Ми зайшли.

Усередині було прохолодно, ніби десь неподалік працювала вловна станція. Звідкись долинало гудіння якоїсь машини. Стояли письмові столи із синіми стільницями й синіми стільцями. Офісні приміщення. На кожному столі був запорошений старий комп’ютер. Я ще ніколи не бачила так багато паперу. У стосах на підлозі, у кошиках для сміття, а також у численних книжках. Це місце було марнотратством. У кінці приміщення закручувалися вгору сходи.

— Я туди не ходила, — сказала Лую.

— Розумно, — похвалила я.

— Стій тут, — наказав їй Мвіта. — Якщо хтось прийде, кричи.

Вона кивнула й поклала руку на один зі столів, щоб відновити рівновагу. Її очі розширилися й виблискували сльозами.

— Будьте обережні, — ледве вимовила вона.

Ми із Мвітою зробилися нехтовними й пішли вгору. Зупинилися біля входу. Велике приміщення за ним докорінно відрізнялося від приміщення внизу. Саме таким я його й пам’ятала. Стіни блакитні. Підлога блакитна. Пахло ладаном і запиленими книжками. А ще там панувала моторошна тиша.

Він сидів за своїм письмовим столом і гнівно на нас дивився. За його спиною було велике вікно, що пропускало всередину сонячне світло. Воно водночас кидало тінь на його обличчя й відбивалося сонячними зайчиками від крихітних дисків у кошику, що стояв на його столі. Він був водночас світлий і темний… але здебільшого темний. Його великі руки гнівно вчепилися в підлокітники крісла. На ньому красувалися блискучо-білий кафтан із вишитим коміром і тонке золоте кольє. Гранітно-чорна борода доходила йому до грудей, а чорне кучеряве волосся в нього на голові прикривала біла шапочка. Коли він продовжив мовчки витріщатися на нас, ми із Мвітою зрозуміли його натяк і зробилися видимими.

— Мвіта, мій потворний учень, — промовив він. А коли поглянув на мене, я одразу захолола зі страху, згадавши біль, якого він завдав мені за мить до того, як ударом залишити на моїй руці той символ повільної та жорстокої отрути. Я почала втрачати впевненість у собі. Я була жалюгідна. Він захихотів собі під носа, ніби знаючи, що я щойно остаточно втратила самовладання.

— А ти мала б лишатися зниклою безвісти, мертвою чи що там з тобою було, — додав він.

Мвіта ввійшов до кімнати.

— Мвіто, щ-що ти робиш? — прошипіла я.

Він проігнорував мене, підійшов упритул до Даїба і схопив кошика з дивними дисками.

— Твій мозок хворий, — заявив Мвіта й потрусив кошиком у Даїба перед носом. — У твоєму будинку було знищено все! Але ти якось зумів урятувати це? Думаєш, я не знав про твою збочену колекцію?! Я знайшов їх, коли чистив твій письмовий стіл. Уставив один у твою портативку перед заворушеннями. Мені випало подивитися, як ти забиваєш людину до смерті. При цьому ти сміявся і був… збуджений!

Даїб відкинувся назад і знову захихотів.

— Я старію. Часом люди не обходяться без невеличкої допомоги. Мене теж частенько підводить пам’ять. Утратити їх було б усе одно що втратити часточку свого розуму.

Він схилив голову набік.

— То ось для чого ти прийшов аж сюди — щоби сказати мені це? Оце тому ти докучаєш мені своїми дитячими

1 ... 110 111 112 ... 118
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хто боїться смерті», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хто боїться смерті"