Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

Та ось на вулиці заскрипіли сани, і “викрадачі” під’їхали до складу. Жінки сполохано забігали навколо ялинки й почали запалювати свічки. Чоловіки неспокійно походжали з кутка в куток або стояли маленькими групами, ніяково переступаючи з ноги на ногу.

Трінідад і Суддя, втомлені довгими пошуками, зайшли до зали, ведучи за руку худого, миршавого, зовсім бешкетливого з вигляду хлопчака. Той презирливо глянув спідлоба на барвисто оздоблену ялинку.

— А де ж іще діти? — спитала дружина пробірника, що грала першу скрипку в усіх світських подіях міста.

— Добродійко, — зітхаючи, відповів Трінідад, — пускатися на пошуки дітей перед святами — все одно, що добувати срібло у вапняках. Так звані батьківські почуття — для мене цілковита загадка. Схоже, що татусям і матусям зовсім байдуже, якщо їхнє потомство триста шістдесят чотири дні на рік тонутиме, об’їдатиметься отруйними горіхами, попадатиме в лапи диких котів чи викрадачів дітей. А на Різдво воно, бач, хай там що, має отруювати своєю присутністю сімейні збіговиська. Оцей екземпляр, добродійко, — єдине, що нам пощастило відкопати за два дні пошуків.

— Ой, яке чудове дитя! — промурмотіла міс Ірма, тягнучи свій театральний шлейф на середину сцени.

— Відчепіться! — похмуро буркнув Боббі. — Хто це дитя? Чи не ви, бува?

— Зухвалий хлопчисько! — зойкнула міс Ірма, але не встигла пригасити емалевої усмішки.

— Старались як могли, — сказав Трінідад. — Жаль Черокі, та що вдієш?

Раптом розчинилися двері і з’явився Черокі в традиційному костюмі Санта Клауса. Білі пасма перуки й розкішна біла борода закривали майже все його обличчя — видно було тільки темні іскристо-веселі очі. На плечах у нього був мішок.

Усі завмерли. Навіть сестри Спенглер, забувши стати в кокетливі пози, зацікавлено витріщили очі на високу постать різдвяного Санта Клауса. Набурмосений Боббі засунув руки в кишені й понуро дивився на безглузде, обвішане іграшками дерево. Черокі поставив на підлогу мішок і здивовано озирнувся довкола. Може, подумав він, нетерплячу ватагу дітлахів загнали кудись у куток, аби випустити, коли він зайде. Черокі рушив до Боббі і подав йому руку в червоній рукавиці.

— Вітаю тебе із святом, хлопче, — сказав він. — Можеш вибирати на ялинці все, що тобі заманеться, — ми негайно дістанемо. То давай руку, привітайся з Санта Клаусом.

— Нема ніяких Санта Клаусів, — шморгнувши носом, буркнув Боббі. — У тебе фальшива борода. З козячої вовни. Я не дитина. На дідька мені твої ляльки і олов’яні коники? Візник сказав, що дадуть рушницю. А в тебе її нема. Я хочу додому. Трінідад кинувся рятувати Черокі. Він ухопив його руку й гаряче потис.

— Ти вже пробач, Черокі, — сказав. — У нас у Жовтій Кирці нема дітей, та й не було ніколи. Ми сподівалися привезти їх цілий табун на твоє свято, але, крім цього шибеника, нікого не вдалося роздобути. А він, бач, атеїст і не вірить у різдвяних Санта Клаусів. Нам дуже прикро, що ти даремно витратився. Ми з Суддею сподівалися привезти сюди повні сани дітей, і всі твої свистульки пригодилися б.

— То не біда, — спокійно мовив Черокі. — Подумаєш, витрати! Нема чого шкодувати. Викинемо весь цей непотріб у стару шахту, й кінець. І треба ж бути таким віслюком — зовсім забув, що в Жовтій Кирці нема дітей!

Гості тим часом з похвальною старанністю, хоч і без особливого успіху, вдавали, ніби розважаються.

Боббі відійшов у куток і вмостився на стільці. Холодна нудьга чітко відбилася на його обличчі. Черокі ще не зовсім вийшов із своєї ролі й сів поряд з Боббі.

— Де ти живеш, хлопче? — ввічливо спитав він.

— На Гранітній Стрілці, — неохоче процідив Боббі. У залі було душно. Черокі зняв ковпака, перуку й бороду.

— Еге! — трохи отямившись, вигукнув Боббі. — То я ж тебе знаю!

— Хіба ми зустрічалися, малий?

— Не пам’ятаю. Але картку твою бачив. Сто разів.

— Де?! — Боббі вагався.

— Вдома. На скрині.

— Скажи-но, хлопчику, а як тебе звати?

— Роберт Лемсден. Це материна картка. Вона ховає її на ніч під подушку. Одного разу я навіть бачив, як вона її цілувала. А я б нізащо. Та жінки всі однакові.

Черокі встав і поманив до себе Трінідада.

— Посидь із хлопчиком, я зараз повернуся. Піду зніму цей балахон і запряжу сани. Треба відвезти його додому.

— Ну, безбожнику, — сказав Трінідад, умостившись на місце Черокі. — То ти, брат, стільки набачився всього, що тебе не цікавлять такі дурнички, як цукерки та іграшки?

— Ти неприємний тип, — в’їдливо процідив Боббі. — Обіцяв рушницю. А тут людині навіть покурити не можна. Я хочу додому.

Черокі підігнав сани до ґанку, і Боббі виліз на сидіння. Баскі коні рвонули по накатаній сніговій дорозі. На Черокі була його п’ятсотдоларова шуба з молоденьких котиків. Хутряна підкладка приємно гріла.

Боббі дістав з кишені цигарку й почав чиркати сірником.

— Викинь цигарку! — сказав Черокі спокійно, але якимсь новим голосом.

Трохи повагавшись, Боббі кинув цигарку в сніг.

— Викинь усю пачку, — звелів той самий голос. Хлопець скорився не відразу, та все-таки виконав і цей наказ.

— Слухай! — обізвався раптом Боббі. — А ти мені подобаєшся. Навіть не знаю чого. Спробував би хто-небудь отак мною командувати!

— Послухай, хлопче, — сказав Черокі звичайним голосом. — А ти не брешеш, що твоя мати цілувала карточку? Ту, що на мене схожа?

— Та ні. Сам бачив.

— Ти, здається, щось казав про рушницю?

— Казав. А що? У тебе є?

— Завтра матимеш. Із срібними наклепками. Черокі дістав годинника.

— Пів на десяту. Що ж, ми прибудемо на Гранітну Стрілку в самісіньке свято. Тобі не холодно? Сідай ближче, синку.

Голос міста[304]

Голос міста[305]

Переклад Ю. Іванова

Двадцять п’ять років тому школярі вчили свої уроки виспівуючи їх монотонним речитативом. Це було щось середнє між казанням епіскопа і дзижчанням тартака[306]. Тільки не подумайте, що я хочу когось образити. В житті потрібні і маршославство, і тертуха.

Я пригадую один прегарний і повчальний ліричний твір, що ми його співали на лекціях з фізіології. Ось найдивовижніший рядок із нього:

“Го-міл-ко-ва кістка — най-біль-ша кістка у тілі лю-ди-ни”.

Яке б це було неоціненне