Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

І все ж — вона була тут. Стояла переді мною. Злегка піднята брова, погляд згори вниз. І той самий тон, що завжди змушував відчувати себе або винною, або недосконалою.

— Селесто, — сказала вона рівно. — Нарешті. — Як завжди без тепла в голосі.

Серце затарабанило, ніби мало вискочити з грудей. Я на мить знову відчула себе тією маленькою дівчинкою, яка завмерла в кутку, коли ця жінка з ідеальною зачіскою і холодним поглядом вирішувала, що саме є “належною поведінкою”.

Але я більше не дитина.

Я вдихнула.

Розправила плечі, вирівняла спину, підняла підборіддя. Посмішка, злегка крива, з точною дозою сарказму:

— І я тебе «рада» бачити, Олівіє. Як завжди — сніжно-граційна.

Олівія миттєво зреагувала — брови злегка сіпнулись, губи напружились. Та ця жінка роками відточувала майстерність усмішки, за якою можна було ховати хоч вогняну бурю.

— Я бачу, Академія навчила тебе тонкощам «вихованості», — промовила вона з усмішкою, яка більше скидалася на оголений клинок.

Потім, не чекаючи відповіді, різко розвернулася.

— Заходь, — кинула через плече і відчинила двері ширше.

А тоді, ніби згадала про щось болюче, рвучко повернулась до двору й гаркнула:

— Розійшлись! Тут немає на що дивитися! Шоу закінчено!

Сусіди здригнулись і розбрелися, хоч і з очевидним жалем. Хтось буркнув щось під ніс, але всі знали — Олівія завжди вважала себе вище цих “роботяг”, як вона одного разу обмовилася.

Я пройшла всередину, відчуваючи, як з-за спини ще довго не зникають погляди.

Я переступила поріг, і повітря в будинку одразу здалося густішим, важчим — немов тут роками збиралися мовчання та невисловлені претензії. Але в принципі, так воно й було.

Якщо б не Іві, ноги б моєї тут не було.

Будинок зустрів мене знайомою напівтемрявою і тишею, в якій здавалося, можна було почути, як осідає пил на підвіконня. Все тут виглядало… втомленим. Потерта дерев’яна підлога, що скрипіла на кожному кроці, вицвілі килимки, які колись були яскравими, старі меблі з подряпаним лаком — усе ніби застигло в часі, в якому ми з Іві залишили своє дитинство.

У коридорі все ще висіла та сама криво прибита картина з видом на гори, і все ще стояв комод, у шухлядах якого ми ховали записки одна від одної. Навіть обідній стіл у кухні — той самий, з плямами від чорнила, яке я пролила, коли писала листа до Академії.

Але все це було іншим. Холоднішим.

Мабуть, дім перестав бути домом ще тоді, коли ми з Іві залишилися маленькими сиротами при живому батькові.

Бо з приходом Олівії все, що мало душу — вицвіло. Але мій дурень батько, цього просто не помічав.

— А батько де? — запитала я, намагаючись, щоб голос звучав рівно.

Олівія рвучко зачинила двері за мною, потім глянула через плече, наче міряла мене поглядом, як чужу.

— Чоловік мусить працювати, сім’ю годувати ж за щось треба! — промовила з тією ж фальшивою усмішкою, яку, мабуть, зранку накладала разом із тональним кремом.

Мені захотілося її в цей момент вдарити. Або хоча б щось розбити. Хоч вазу. Хоч її.

Батько працював на місцевому кар’єрі — важка, запорошена робота, після якої руки тряслись і вени наливалися так, ніби ось-ось луснуть. Він колись мріяв викладати — історію чи літературу. Але після смерті мами… все покотилося. І тоді зʼявилася вона… ця холодна, безжальна п’явка… Вчепилася в нього, ніби в останній шанс. Він відмовився від своїх мрій. І тримає вже багато років.

А він, дурень, настільки в ній розчинився, що навіть рідними доньками готовий був жертвувати, аби вона була задоволена.

— Так ти ж не можеш працювати, певно стан здоров’я не дозволяє, от і доводиться йому, — холодно сказала я те, що так хотіла вже багато років.

Олівія завмерла на мить — так, ніби її вдарили по обличчю. В очах блиснуло щось схоже на ненависть, хоч вона й миттєво це сховала. Усмішка знову з’явилася на її губах — крижана, механічна, як у ляльки, що от-от зламається. Вона повільно повернулась до мене.

— Я дивлюсь, Академія навчила тебе не лише зазнайства, а й невдячності, — її голос був тихим, але в ньому вже клекотіло щось недобре. — Твій батько працює, бо не кожен може дозволити собі байдикувати в Академіях та носити форму, ніби вона тебе робить кимось.

Я відчула, як в мені закипає злість, але вона зробила крок ближче, майже впритул. Її духи різко пахли лавандою й контролем.

— А якщо ти думаєш, що можеш приїхати сюди після стількох років і судити мене… — її усмішка стала ще ширшою, але очі залишилися порожніми. — То ти така ж наївна, як і твоя мати була.

Ці слова вдарили в саме серце. Я ледь стрималась, щоб не дати волю рукам. Але я лише глибоко вдихнула і сказала рівно:

— Не смій її згадувати. У тебе немає на це права.

Олівія неквапно, з грацією кішки, яка щойно загнала мишу в кут, підійшла до старого комоду. Відкрила верхню шухляду — повільно, з натяком на театральність. Я помітила, як її пальці торкнулися щільного аркуша, а потім вона витягнула лист і, розгорнувши, повернула його гербом до мене. На пергаменті ясно виднівся впізнаваний символ Академії магічних мистецтв — золоті руни, сплетені в емблему.

— Вже кілька тижнів як прийшов, — сказала вона солодко, з насолодою, яка аж капала з голосу, мов мед із гнилої ложки. Її очі блищали, мов у шуліки, що щойно вполювала поранену здобич. — Я, якщо чесно, думала, що ти одразу приїдеш, як тебе відрахують. У сльозах, без мани, без гордості. Як і личить.

Вона зробила паузу, перевівши погляд на мою форму.

— А ти, дивись, ще трималась. Видно, поки гроші не закінчилися?

Вона тримала лист із такою насолодою, ніби перед нею було не кілька рядків тексту, а ключ до мого знищення. Я повільно взяла його, ковзнула поглядом по знайомих словах — відрахування, неуспішність, вичерпано можливості… Все, що колись стисло моє серце, зараз викликало тільки дивну, майже теплу усмішку.

Я мимоволі торкнулася запʼястя, схованого під манжетом піджака — місця, де досі відчувалася тінь договору, тінь сили, що тоді прийшла на мій поклик відчаю. Саме після цього листа я вперше зустріла принца НоʼКсаріса. Райвена. І попри все — чи, може, саме через усе — той день не був прокляттям.