Читати книгу - "Вигнання з раю"

Автор теж втручається в інтермедію тільки для того, щоб сповістити, що Хуторянський Класик (тобто ж автор!) відбув до своїх парнасів, так і не діждавшись кіз.

Та й хто б діждався?

Козоепопея

(Кульмінація)

Далі все сплутується, переплутується, заплутується й запаморочується. З одного боку — природний розвиток подій, а з другого — коментар Петра Безтурботного до цих подій.

Петра питали:

— То як же ти ото поїхав тоді?

— А як? — позіхав Петро. — Взяв, щитай, вірьовку, сокиру, піддяганку ватяну, плескачів, сала, пиріжків з квасолею, свинячих кишок з пшоном і вишкварками на дорогу — і гайда! Сів у вагоні й сидів, щитай, поки приїхав. А там кажуть: ось твої кози, перещитай. Ну, перещитав. Двадцять дві кози і два цапи. Один білий, другий чорний. Волосаті й рогаті, як чорти.

Далі в Петра було якесь затьмарення чи затемнення, як ото в кінофільмах. Ще пам'ятав, як їхав чи то через три, а чи й через чотири держави. Сидів у вагоні, їв плескачі з салом і свинячі кишки з пшоном і вишкварками. Животом Петро вдався міцний і терплячий, то якраз саме про таких один поет сказав: «О шлунки хліборобів! Ціну скласти спроможні їм хіба що тільки ті, кого катар чи ще якісь напасті терзають безперервно в животі».

Для кіз з місця відправки виданий був фураж, себто по оберемку якогось колючого сінця на кожну козу й на двох цапів. Розрахунок був на три дні путі: один день по Греції, один на сусідні держави, ще один — щоб доїхав Петро до своєї станції.

Дядькам кортіло почути про те закордонне сіно.

— Та чи я його бачив? — спльовував спересердя Петро. — У вагоні ж темно, щитай. Ліг я спати, а прокинувся — кози з’їли все до цурки! І з-під мене все повисмикували. Дивлюся — ні сіна, ні піддяганки, ні пиріжків з квасолею! І трьох днів не стали ждати — потрощили все за одну ніч. Мать, ті греки їх мені голодними всунули…

Кому доводилося їхати три доби в вагоні з голодними козами? Але що три доби впорядкованого пересування по залізниці порівняно, скажімо, з двома тижнями безладних мандрів козячого вагона по станціях і полустанках нашої безмежної залізничної держави!

А Петрові Безтурботному на роду написані були саме оті два тижні!

За перші дві доби вагон з козами благополучно, згідно з розкладом, проїхав через три держави, тоді під ним змінили колеса, щоб поставити на рідні колії,— і ось уже виглядай свою станцію! Кози мекали поліфонічно, і Петрові вчувався в тому меканні тільки незначний голодний сум, і тільки брак філософської освіти і незнання новітніх теорій міфологізму не дали йому змоги вчасно почути в тих звуках зловісну музику сфер.

Не знав Безтурботний і того, що кози наділені чуттям передвіщень і вже наперед бачать, що вагон їхній не піде прямим ходом до потрібної станції, а буде дочіплюватися й перечіплюватися до найнесподіваніших поїздів, запихатиметься в тупики, заганятиметься в інші області і навіть у сусідні республіки — і так цілих два тижні! А фураж був виданий з точного розрахунку — цок- цок! — як у аптеці.

Кози дуріли з голоду. Мекання стояло таке густе, що на станціях збігався люд послухати дивні концерти.

Петро пояснював згодом своїм односельцям:

— З голоду й не так ще заспіваєш! Я сперва, щитай, спав і не прислухався, а тоді дивлюсь, а на мене оті два рогаті чорти пруть! З обох боків підступають і рогами наміряються, наче кишки з мене хочуть випустити. А кози з голоду вже й вірьовку мою зжували, тепер за вагон взялися — стінки так дружно бриснували, що вже скоро й дірки попрогризають! Ну! Я тоді за сокиру та надвір!

Поїзд саме стояв у полі перед світлофором, отож Петро вискочив з вагона і став рубати зелені насадження в приколійній смузі відчуження. Нарубав, кинув у вагон, насилу встиг сам туди вскочити, бо поїзд уже рушив.

Але тепер кормова проблема вже була вирішена. На кожній станції або перед світлофорами в полі Петро вискакував з вагона і рубав усе зелене, усе, що бачило око, усе, що згризуть його валютні пасажири. Не знати ще, як би воно все повернулося, коли б це були прості низькопородні кози: може, й подохли б від таких випадкових і часто неспоживних кормів. Але Петро віз тварин високопородних, за ними тисячі років, тому Петрові кози трощили все підряд, їли вічнозелені насадження, хвойні й листяні породи, з колючками й без колючок, соковите й сухе. Вони пожерли б і світлофори, й водокачки, і станційні будинки, а може, навіть рейки. Петро мимоволі виступив рятівником нашого залізничного господарства. Але хіба ж люди вміють належно цінувати благородство? Про страшного чоловіка, який вискакує з вагона і несамовито рубає на станціях усе зелене, полетіли довкола найхимерніші чутки, його малювали якимсь збісілим нищителем, ворогом зеленого царства і всього довколишнього середовища, сполошилися службові особи, стривожилася громадська думка, залунали гнівні голоси: «Куди ж дивиться міліція?»

Залізнична міліція спробувала затримати дивного чоловіка з сокирою. Але той мало не цюкнув молоденького міліціонерика, що підступив до нього на якімсь роз’їзді. Тоді вирішено влаштувати цілу облаву на рубача. Однак через неузгодженість дій залізничного розкладу і непередбачуваного пересування вагона з козами виходило завжди так, що облава ждала Петра в однім місці, а він вискакував зі свого вагона в зовсім іншому і рубав, аж тріски летіли.

Коли нарешті вагон з козами прибув куди треба і зустрічати його виїхала ціла делегація на чолі з самим товаришем Жмаком, то побачили вони худого, оброслого чоловіка з несамовитими очима, побачили, як зістрибнув він на землю і, ні на кого не зважаючи, кинувся до лісопосадки й став рубати гілля.

— Тримайте його! — закричав Жмак. — Це в нього буржуазні пережитки!

Петра насилу вмовили кинути сокиру. Не хотів нікого слухати, добре, що Зінька Федорівна здогадалася взяти з собою Вустю, і та звабила свого чоловіка пахощами теплих плескачів зі сметаною. Петро пожбурив сокиру, сів на землю коло вагона і мовчки став їсти плескачі. Кози дивилися на нього, тихо помекували, а з вагона злазити не хотіли, хоч ти їх ріж. Сподобалися наші призалізничні посадки!

Вся урочистість задуманої Жмаком церемонії полетіла, як то кажуть, шкереберть, себто собаці під хвіст. Але ж валютні кози привезено, ось вони, а за ними — Жмакова слава і хвала!

— Треба преміювати Безтурботного за успішне виконання завдання, — сказав Жмак Зіньці Федорівні.— Чому