Читати книгу - "Вигнання з раю"

— Голова сільради став в опозицію, — пояснила Зінька Федорівна. — Він не хоче визнавати кіз.

— Визнає! А стане впиратися, то пояснимо!

Та доки товариш Жмак збирався пояснювати дядькові Зновобрать, стали діятися нез’ясовні речі з Петром Безтурботним. Виявилося, що дика хіть рубати все зелене, все ростуще і плодюще не пропала в ньому, а набувала дедалі загрозливішого розмаху. Не помагали ні Вустині плескачі, ані бабині ліки, настояні на березових бруньках і на чебреці. Не рубав Петро тільки коли спав. Щойно ж пробуджувався, то хоч де був — у хаті чи на возі — мерщій хапав сокиру і рубав усе, що зеленіє перед очима. Вустя дала знати синові Іванові в райцентр. Іван мерщій привіз лікаря, попали вони вдало: Петро саме спав.

Лікар був молодий і захоплювався модним психоаналізом.

— Мені треба тільки побесідувати з хворим, і я вам даю гарантію, що все це з нього зійде, — пообіцяв він Вусті.

— Ви з ним тільки надворі балакайте, — попросила Вустя, — бо як прокинеться та побачить, що в хаті, то за сокиру, та надвір, та й ну рубати! Вже повирубував і бузок, і бузину, взявся за вишні і до яблунь міриться.

— Все ясно, — вдоволено потер долоні лікар. — У вашого чоловіка синдром закритого приміщення.

— Та не знаю, чи воно циндрон чи не циндрон, — заплакала Вустя, — а й на возі, поки їде та спить, то нічого, а прокинеться — зіскакує на землю і рубає, що бачить.

— Синдром руху або пересування в просторі,— ще вдоволеніше потер долоні лікар. — Нічого простішого, як лікувати такі випадки.

— О, бо! — замолилася на нього Вустя. — Та я вам і вишнівочки, й гиндика обскубу, і…

Лікар перепинив потік її обіцянок.

— Наука не потребує ніяких винагород. Для неї головне — торжество її ідей. А з вашим чоловіком зробимо так…

«Молодий, а ранній», — захоплено подумала Вустя, слухаючи, що радить лікар.

А він порадив таке: вивезти сонного Петра в степ, випрягти коні з воза і так лишити. Безтурботний прокинеться, полежить, подивиться— стелі над головою немає, руху немає теж. Для синдромів — ніякої поживи. Отак полежить — і вилікується сам собою.

Козоепопея

(Конклюзін)[8]

Десь в іншому місці лікарський рецепт виконали б просто і без зайвих вигадок. Десь, та не в Веселоярську.

Тут же зроблено по-своєму. Петра таки вивезли в степ, але не просто в степ, а на Шпилі, так що воза, на якому спав Безтурботний, було видно аж ген куди! Під Шпилями ж зібралося досить веселе товариство, щоб простежити, як прокинеться Петро і що він робитиме.

Петро спав довго і смачно. Жайворонки співали над ним — тільки заколисували ще дужче. Сонце припікало — він тільки розманіжувався. Але подав голос шлунок, Петро прислухався до його голодного поклику, ще трохи полежав з заплющеними очима, а тоді нарешті прокинувся остаточно. Глянув угору — не хатня стеля, а небо. Поглянув довкола — світ облягає його непорушний, мов сон. Мацнув за поясом — сокира стирчала там, але рубати не хотілося. Та й не просто не хотілося, а гидко було від самої згадки про рубання. Петро сів на возі, протер очі, потягнувся, почухав груди, тоді висмикнув сокиру з-за пояса, розмахнувся і пожбурив якомога далі від себе. Викинув сокиру і засміявся. Потягнувся ще з більшим смаком і засміявся ще голосніше. Зіскочив з воза, потупав трохи, ніби аж затанцював, а тоді зареготав на всю силу:

— Го-го-го! Га-га-га!

А знизу, з-під Шпилів, вторили йому зраділі веселоярівці:

— О-хо-хо! Ох-хо-хо!

Так у Петра Безтурботного настав катарсис, тобто очищення і вивільнення від козоепопеї, але, на превеликий жаль, цей катарсис не зачепив дядька Зновобрать, через що той, як відомо, вирішив піти на заслужений відпочинок, передавши свій пост Гриші Левенцю.

Отак воно й буває: одного машина з ніг до голови багнюкою заляпає, а він обтруситься — та й нічого, на іншого ж та багнюка тільки полетить і не дістане до нього, а він образиться так, що й не втішиш. Дорослі теж бувають, як діти. їм часто буває жалко себе. І хочеться плакати.

Зі своєю свинею в рай

Секретарем сільради з часів непростежуваних працювала Ганна Панасівна. Рудувата, пухкувата, веснянкувата, добра і мудра, як і дядько Зновобрать. Вік? Жіноча половина Веселоярська ділилася на три вікові категорії: дівчата, тітки, бабусі. Дівчата — це те, що йшло за дітьми, які статі не мають і належать до істот безгрішних (тобто: без грошей і без гріхів). Тітки — стан перехідний, мінливий і… сварливий. Визначається не так віком, як громадським статусом. Бабусі — це своєрідний лицарський орден, у який посвячуються або ж добровільно, або зусиллям молодих письменників, для яких село — суцільне бабусівство. Коли б Ганна Панасівна була просто собі жителькою села, колгоспницею, простою трудівницею, то, зважаючи на її вік (хоч і невизначений, але ще не дуже й високий!), її звали б просто: тітка Галька. Але вона належала до управлінської інтелігенції, та ще такого рангу! Тому — тільки Ганна Панасівна.

Ну, гаразд. А чим вона зустрічає нового голову сільради зранку? Може, гарячою кавою з теплими булочками? Але хто ж її зварить, коли дядько Обеліск взагалі не знає, що таке кава, а Ганна Панасівна заклопотана державними справами і не може розмінювати свій час на дріб’язок. Тоді, може, якимись втішними новинами: повідомити про доброзичливе згадування Веселоярська в центральній пресі або принаймні товаришем Жмаком? Нічого схожого! З заклопотаним і трохи розгубленим виразом обличчя Ганна Панасівна подає новому голові сільради аркуш паперу, де чорним по білому пишеться таке: «Телефонограма. Голові сільради товаришу Левенцю. Категорично вимагаю організувати вантажну машину з критим кузовом для перевезення з райцентру свині власної у Веселоярськ. Новопризначений викладач фізкультури Пшонь».

«Розігрують, — подумав Гриша, перечитуючи кумедний документ. — От гадство! Хто б же воно? Не інакше — Рекордя з Безтурботним. Напилися в чайній і вдарили по телефонах».

Але посада зобов’язувала, треба було приймати рішення, не виказуючи перед Ганною Панасівною ні вагань, ні сумнівів.

— Хто приймав телефонограму? — спитав Гриша.

— Я сама.

— А передавав?

— Та ніби сам оцей Пшонь.

— Може, Шпинь?

— Каже: Пшонь. Я ще перепитала, так він мене вилаяв.

— Ага, вилаяв. Тоді заберіть.

— Що?

— Телефонограму.

— То як же?

— А отак. Mи з вами хто? Радянська влада. А у Радянської влади вимагати ніхто не може. Просити — будь ласка. Але вимагати? Номер не пройде.

— Та це я написала «вимагаю».

— Ви?

— Бо він сказав: «Предлагаю».

— Ото!