Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

Алекс схопила зі спинки стільця лікарський лабораторний халат і попрямувала до ліфтів просто в лікарняних шкарпетках. Вона думала, що хтось може її зупинити, але пройти повз сестринський пост удалося без пригод. Боліло так сильно, що хотілося скластися навпіл і вхопитися за стіну, але дівчина не могла ризикувати, привертаючи до себе увагу.

Двері ліфта відчинилися, випускаючи жінку з каштановим волоссям у вершковому светрі й обтислих джинсах. Вона була схожа на Доус, але Доус, яку причепурили й відполірували до яскравого блиску. Алекс пропустила її та увійшла в ліфт. Щойно двері зачинилися, вона навалилася на стінку, намагаючись віддихатися. Справжнього плану в неї не було. Вона просто не могла залишатися тут. Не могла вести світські бесіди із сестрою Доус. Не могла вдавати, наче те, що сталося, було чесним, чи правильним, чи нормальним.

Алекс почовгала на холодну вулицю, прокульгала пів кварталу від шпиталю й замовила телефоном таксі. Година була пізня, на вулицях не було нікого... крім Нареченого. Норт зависнув у світлі лікарняних вогнів. Рушивши дівчині назустріч, він здавався занепокоєним, проте Алекс не могла перейматися цим. Він не знайшов Тари. Він грьобаним пальцем не поворухнув, аби їй допомогти.

«Усе скінчено, — подумала Алекс. — Навіть якщо тобі цього не хочеться, друже».

— «Невиплаканий, нешанований, забутий», — гаркнула вона.

Норт зіщулився та зник з ображеним виразом обличчя.

— Як сьогодні ваші справи? — поцікавився водій, коли дівчина прослизнула на заднє сидіння.

«Напівмертва й розчарована. А у вас?» Алекс хотіла заховатися за захисними чарами, проте не могла змиритися з думкою про те, що доведеться повертатися в «Іль-Бастоне».

— Можете відвезти мене на ріг вулиць Йорк та Ельм? — запитала вона. — Там є провулок. Я покажу.

На темних вулицях було тихо, місто стало безликим.

«Досить з мене», — подумала Алекс, витягнувши своє тіло з машини й підіймаючись сходами до Халупки, де пахло гвоздикою й затишком.

Доус може втекти до Вестпорта. Сендоу може повернутися додому, до покоївки й сцикливого лабрадора. Тернер... ну, вона не знала, до кого додому повертається Тернер. До матері. Чи до дівчини. До роботи. Алекс збиралася робити те, що зробила б будь-яка поранена тварина. Заховається там, де чудовиська не зможуть дотягнутися до неї.

Заляже на дно.

Хтось може вагатись і брать хибний слід. Розплата яка, крім пихи?

Для нас заспівала остання труба, і вершник руша в останній похід.

Нам відповіли без усяких вагань, і поспіху теж не було.

Смерть чекає, розправивши чорні крила, а ми стоїмо — гопліти, гусари, драгуни.

Кабот Коллінз. Представникам Лети (Коледж Джонатана Едвардса ‘55)

Власне, Кебсі не надто вправний, принаймні якщо йдеться про літературу. Здається, він проґавив останні сорок років поезії й хоче писати, як Лонгфелло. Нешляхетно було нарікати, що він утратив хист і так далі, але я не впевнений, що спокутував цей гріх, застрягнувши на дві години в «Іль-Бастоне», слухаючи, як він читає свій останній шедевр, і дивлячись, як бідолашний Лон Річардсон мусить перегортати йому сторінки.

Щоденник Карл а Ремера часів Лети (Коледж Бренфорд ‘54)

28

Рання весна

Алекс прокинулася від дзенькоту розбитого скла. Вона не одразу згадала, де опинилася, побачивши схожу на соти мозаїку на підлозі ванної кімнати Халупки й несправний кран. Потім схопилася за край умивальника й підтягалася, спинившись на мить, щоб перечекати запаморочення, а тоді почалапала гардеробом до спальної кімнати. Дівчина довго дивилася на розбите вікно: одна вітражна шибка розлетілася на друзки, у кімнаті свистів холодний весняний вітер, а картату вовняну подушку на підвіконні поряд із забутим фалафелем і «Вимогами до кандидатів на вступ до Лети» вкривали друзки; брошура залишилася розгорнутою на сторінці, де Алекс покинула читати. Mors irrumat omnia.

Стерн обережно визирнула у вікно на провулок. Наречений був на місці, як і щодня протягом останніх двох тижнів. Чи трьох? Вона точно не знала. А ще там була Мерсі в піджаку зі столистими трояндами та паском, її чорне волосся було стягнуте у хвіст, а на обличчі закляк винуватий вираз.

Алекс подумала, що нічого не робитиме. Вона не знала, як Мерсі її знайшла, але не хотіла залишатися знайденою. Зрештою сусідка по кімнаті стомиться чекати, поки вона покажеться, і піде.

Мерсі помахала — і поряд з’явилася ще одна постать, убрана в пурпурове плетене пальто й блискучий шалик кольору шовковиці.

Алекс гупнулася головою об віконну раму. «Чорт».

Вона натягнула світшот Дому Лети, щоб прикрити брудну майку, і босоніж покульгала вниз сходами. Потім глибоко вдихнула й розчахнула двері.

— Мала! — зойкнула мама, кидаючись до неї.

Дівчина примружилася від весняного сонця та спробувала не відсахнутися по-справжньому.

— Привіт, ма. Не обіймай...

Запізно. Мама стиснула її, і Алекс засичала від болю.

— Що таке? — запитала Міра, відсторонюючись.

— Просто одужую, — пояснила Алекс.

Міра взяла доньчине обличчя в долоні, відкинувши назад волосся, і на очах у неї набрякли сльози.

— Ой, мала! Ой, моя маленька зірочка! Я боялася, що це може статися.

— Я не вживаю, ма. Присягаюся. Я просто дуже-дуже захворіла.

На Міриному обличчі закляк недовірливий вираз. А загалом вигляд вона мала добрий — кращий, ніж протягом тривалого часу. Біляве волосся блищало свіжістю; шкіра сяяла. Схоже, вона набрала кілька кілограмів. «Це через мене, — збагнула Алекс, відчувши докори сумління. — Усі ці роки мама мала стомлений і занадто старий, як на власний вік, вигляд, вона переймалася через мене». А потім її донька стала художницею та вступила до Єлю. Магія.

Алекс побачила, що Мерсі завмерла біля стіни провулку.

«Донощиця».

— Ну ж бо, — озвалася дівчина. — Заходьте.

Стерн порушувала правила Дому Лети, пускаючи до Халупки чужого, але, якщо Колін Хатрі міг показати Ленсові Ґрессанґу, як відкрити портал до Ісландії, їй можна запросити маму й сусідку на чай.

Алекс глипнула на Нареченого.

— Не ти.

Коли привид рушив до неї, вона хутко зачинила двері.

— Не хто? — перепитала мати.

— Ніхто.