Читати книгу - "Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі"

зв’яжеться. Тебе попросять злити інформацію з мого офісу, але

зроблять це таким чином, що врешті-решт дадуть тобі купу

фальшивої інформації. Якщо ти віддана і шпигуватимеш для

них — чудово. Якщо ні і ти розкажеш мені, що вони хотіли, —

теж чудово. Можливо, їм пощастить, і ти зробиш і те, й інше.

Боббі поставила чашку на стіл. Її руки були стиснуті в кулаки.

— Ось, — сказала вона, — ось чому всі ненавидять політиків.

— Ні. Вони ненавидять нас, бо у нас є влада. Боббі, це не той

режим, в якому звик працювати твій мозок, і я це поважаю. Не

маю часу пояснювати тобі все, — посмішка Авасарали зникла, наче її ніколи й не було. — Тож просто повір: я знаю, що роблю, і коли прошу тебе зробити неможливе — це тому, що навіть твоя

невдача якось допомагає нашій меті.

— Нашій меті?

— Ми в одній команді. У команді «Не програймо всі разом».

Це ж ми, чи не так?

— Так, — сказала Боббі, поглядаючи на Будду на вівтарі.

У нього була для неї незворушна посмішка. «Ти — частина

команди», — ніби казало його кругле обличчя.

— Так, це ми.

— То вимітайся і починай телефонувати всім по другому колу.

Цього разу детально записуй, хто відмовляється допомогти тобі, й точні слова, якими вони це роблять. Гаразд?

— Прийнято, пані.

— Добре, — Авасарала знову мило посміхалася. — Забирайся

з мого кабінету.

* * *

самого початку незлюбила Сорена. А просидівши кілька днів

поруч, вона прокачала свою неприязнь до нового рівня. Коли

він не ігнорував її, то ставився зверхньо. Сорен занадто голосно

балакав телефоном, навіть коли вона теж намагалася з кимось

поговорити. Іноді він сідав на її стіл, розмовляючи

з відвідувачами. А ще Сорен виливав на себе забагато одеколону.

Найгіршим було те, що він увесь день їв печиво.

Це було вражаюче, враховуючи те, що Сорен був худий, як

рейка, і Боббі зазвичай не була з тих, хто взагалі звертає увагу на

звички у харчуванні інших людей. Але його улюблене печиво, яке він брав з автомата в кімнаті відпочинку, випускали в пачці

з фольги, що шелестіла від кожного доторку. Спершу її це

просто дратувало. Але через кілька днів радіовистави «Хряск, хрусть, хрум і цмок» з неї було досить. Вона перервала свій

черговий безглуздий дзвінок і перевела погляд на Сорена. Він не

звертав на неї уваги і клацав по настільному терміналу.

— Сорене, — вона звернулася, збираючись попросити його

висипати кляте печиво на тарілку або серветку, щоби більше не

доводилося слухати нестерпний шерех. Перш ніж вона змогла

продовжити, він підняв палець, щоб вона замовкла, і показав на

навушник.

— Ні, не дуже слушний...

Боббі не була певна, говорить він це до неї чи до когось

телефоном, тому піднялася, підійшла до його стола й сіла скраю.

Він поглянув на неї спопеляючим поглядом, але вона тільки

усміхнулася і прошепотіла: «Я почекаю». Край його стола

скрипнув під її вагою.

Він повернувся до неї спиною.

— Я розумію, — казав він. — Але зараз не слушний час для

обговорення... Розумію. Мабуть, я можу... Розумію, так. Фостер

не... Так. Так, я розумію. Я прийду.

Він повернувся назад і клацнув по столу, перервавши зв’язок.

— Що?

— Я ненавиджу твоє печиво. Постійний шурхіт упаковки

доводить мене до божевілля.

— Печиво? — спантеличено перепитав Сорен.

Боббі подумала, що це могла бути перша щира емоція, котру

вона дістала від нього.

— Так, можеш висипати його в... — почала Боббі, але не

встигла закінчити, як Сорен схопив пачку і кинув її у смітник

біля стола.

— Задоволена?

— Ну...

— У мене нема зараз на тебе часу, сержантко.

— Добре, — сказала Боббі й повернулася за стіл.

Сорен совався так, ніби хотів сказати ще щось, тому Боббі

почекала з наступним дзвінком.