Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

— підлоги, ніби була вона залита засохлою кров’ю. Обперся спиною об стіну, протилежну від тієї, на якій було пришпилено фотокартку, й побачив, що та росте, власне в неї входять один за одним всі люди цього дому, котрих уже нема. Ввійшов дід з бабою і зупинилися по краях від своїх дочок; ввійшла його мати і стала біля тітки Настусі, молода, гарна, в одежі свого часу. Ввійшов чоловік тітки Настусі з поголеною головою і пишними вусами та у вишиванці, став біля дружини й Станіславової матері, фотокартка при цьому розширилася. Забіг малий хлопець у штанях на шлейці і з м’ячем у руках, роззирнувся навсібіч, проліз між руками батьків своїх, чоловіка з голеною головою та тітки Настусі, і став перед ними, тітка Настуся обійняла його за плечі. Ввійшов ошатний чоловік у парусовому костюмі та солом’яному капелюсі, чисто виголений, з тонкими, вишуканими рисами обличчя, чорнобровий і чорноокий, і став біля тітки Віри, урочисто застигши. Фотокартка вже була на чверть стіни, вона розширялася спазматично, поштовхами і лише тоді, коли заходила нова людина. Ось з’явився ще один чоловік у сорочці, підперезаній паском, і в чоботях, халяви яких були зібгані в гармонійку, він тримав за руки двох дітей: хлопчика в матросці й дівчинку, також у матросці; сфотографовані заворушились і розступилися, даючи місце прибулим біля тітки Марії. І тітка Марія раптом заплакала, і якось дивно було бачити, як по її фотографічному обличчі течуть сльози.

Станіслав усе ще стояв, обіпертий об стіну, і дивився. Тільки тепер збагнув, що в кімнаті звучить музика, одна з тих, що спорадично виникають у його голові, ніжна й печальна фортепіанова музика, коли звуки стають ніби згустки сонячного проміння на мерехтливій ріці. Вийшли чоловіки і до близнят Ольги та Олени, і сфотографовані знову розступилися, з ними прийшов хлопчик у коротеньких штанцях, застібнутих біля колін на ґудзики, і в лакованих туфельках. Увійшов чоловік і до тітки Броні, стрункий і підтягнутий і у військовій одежі.

— Чи вже всі? — спитав Станіслав.

— А батька свого забув? — нечемно сказала тітка Настуня. — Були і ще деякі, але їх можна зневажити. А батька треба зачекати.

Ввійшов батько, але обличчя його розгледіти Станіслав не зміг — ніби залите туманом. Ввійшов у фотокартку і став біля його матері. Ніхто не вийшов тільки до тітки Люді, вона стояла маленька, худа, потемніла, зі своєю незмінною паличкою і перев’язаною ногою, й коли всі інші тіточки на папері помолоділи і стали десь такі, як Станіславова мати, тобто у віці, відповіднім вікові чоловіків, що біля них поставали, тітка Людя одна залишалася стара і зморщена, але очі її світилися по-молодому. І фотокартка розрослась уже на пів-стіни, а люди на ній не були мертві та застиглі: хто всміхався, хто тихо щось до когось казав; водночас усі вони ніби пам’ятали, що мають фотографуватися, тож кидали позиром у його бік, адже він один був із фотоапаратом. Але йому не хотілося їх фотографувати, бо, може, справді тим дійством, як казала тітка Марія, мав убити їх усіх, убивати ж він не бажав. І музика набрала сили, стала потужна, трагічна — була це вже не легка імпровізація, а стрімливий, гомінкий потік.

— Швидше, Стасику, фотографуй, а то твій сон уже кінчається, — сказала всміхаючись тітка Настуня, і вони всі раптом споважніли, позавмирали, позводили обличчя, і він змушений був підвести фотоапарата, а коли це вчинив, зображення на стіні стало маленьке й кольористе, ніби повите димом, і все меншало й меншало, отож, аби не зникло цілком, натис на кнопку, і фотоапарат перед його зором раптом вибухнув червоним полум’ям, і Станіслав сахнувся, вдарившись тілом, а найбільше головою об стіну, аж уклеївся в неї, ніби горорізьба. Тоді музика стала патетична, важка й понура і крапала, ніби смоляні краплі, ніби ковтки темряви, що розбивались у кров.

6

Прокинувся раптово, ніби випірнув із глибочезної ями, здивовано роззирнувся, не добираючи, куди потрапив. Поступово свідомість повернулася, водночас із гострою цікавістю ще розглядав білу стіну з величезною фотокарткою і застиглих на ній осіб цього дому; так само продовжувала лунати й музика, все тихіше й тихше, аж доки в глухій порожнечі, що його оточила, не зникла зовсім. І Станіслав подумав: яка це жахлива річ, коли в багатолюдному домі залишаються самі жінки, тобто ті, яким судилося за природою своєю продовжувати рід, але які вже ніколи того роду не продовжать, а з ними так само безплідний і він, бо й він роду не продовжив. Чи ж таке мале це у світі? Більше того, всі вони, за винятком однієї лишень тітки Люді, свій біологічний обов’язок намагалися виконати; в тітки Ольги та в тітки Броні дітей не було, хоч вони свого часу заміж повиходили, а тітка Віра мала кількох наречених, але їх, як і всіх чоловіків цього дому, змила вода життя, і жоден з них не дожив нормально віку, як дідусь його — батько вісьмох дочок. На нещастя, дід помер уже тоді, коли в домі залишилися самі жінки, тобто коли всі вони трагічно осамотніли. Що відчував перед смертю, адже знав: незважаючи на власну реституційну потугу, його дім невзабарі спорожніє, а рід може цілком зникнути з лиця землі? Чи не тому так любив і пестив його, Станіслава, та й усі дивилися на нього, як на свою надію. Але він продуктував тільки музику, при цьому не свою, а чужу, і хоч та музика й записана була на платівки й магнітні стрічки, хоч його однодушно визнавали за видатного піаніста, більшість витвореної ним музики гинула в концертних залах і в короткій пам’яті його слухачів. Останнім часом це почало його жахати, бо всі велетенські зусилля, які віддавав заради свого мистецтва, викладалися тільки для короткочасного життя хай вибагливих, досконалих, вишуканих, прекрасних звуків, а життя звуку — як подих вітру, котрий може часом вирости в бурю, та все одно безслідно зникає зі світу, як і потуга його. Чи не тому долає його останнім часом утома і все частіше з’являється відчуття порожнечі? О, це почуття вбивало! Тоді все блякне, знебарвлюється, втрачає чарівну осяяність: люди, будинки, природа — все ніби відбите на фотопапері, ніби застигле, залишене в часі, але неживе… На щастя, дід не довідався про