Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тим паче Сивак залишив йому візитівку, й вони згодом зустрілися. Причому не десь там в піцерії або в кафешці, а в Мінпаливенерго – у тому самому відомстві, позитивна діяльність якого заперечувалася доповіддю Василя Кредо. І що з того вийшло?! Та нічого путящого… Спартак водив свого нового знайомого до якихось чиновників середньої руки. Чиновники ці з кислим виразом на обличчях вислуховували візитерів і спокійно, байдужими голосами відповідали: «Ваші сумніви, пане Кредо, ми почули. Однак повірте, побоювання даремні, ситуація на всьому Дніпровському гідрокаскаді під контролем. А вам, пане Сивак, варто повернутися до виконання своїх обов’язків у межах прес-служби, а не відривати нас від роботи з абсолютно надуманих приводів». Ото й усі результати…
Ну так, Спартак подарував йому один з примірників свого роману «Апокаліпсис по-київськи». Роман був Василем прочитаний, тим не менш питання лишилися. Чи сам Спартак його написав, чи це зробив хтось інший, а він лише привласнив результат чужої праці?! Чи справді роман писався з 1989-го по лютий 1992 року?! Чи справді відомості про Куренівську трагедію збиралися по крихтах, починаючи з 1968 року?! Все це було відомо лише зі слів самого Спартака. Але якщо він був «підсадною качкою» СБУ?.. О-о-о, мотаючи свій термін ув’язнення, Василь і не таких провокаторів бачив!
До речі, у його минулому був серед табірних «стукачів» також один єврейчик – огидний тип, треба зазначити, справжній такий Юда. І манера дивитися на людину, і манера його спілкування були такими ж огидними, як і він сам. Василь добре пам’ятав, як його спочатку «опустили», а потім прирізали, немов останню свиню. То, може, і цей «головастик» теж того?..
Отож поспілкувавшись рази три-чотири, вони надовго втратили контакт. Тим несподіванішим був сьогоднішній телефонний дзвінок.
– Василю?.. Привіт, це Спартак. Пам’ятаєш мене? От і добре, що не забув… Давай, бери паспорт, ноги в руки – і терміново мотай на вулицю Шовковичну! Щоб за годину був тут, максимум за півтори. Чекатиму тебе на розі Шовковичної та Грушевського. Паспорт навіщо?.. Бо ми в парламентські комітети підемо, до Москвіна. Хто такий Москвін?.. Та так, нардеп від ПЗУ. Як, себто, не знаєш?! ПЗУ – це Партія зелених України. Провідна екологічна сила в країні. Кононов[101] у них там рулить, смаглявий такий вусань. Може, бачив його по телевізору?.. От на прийом до представника ПЗУ ми і йдемо… Давай приїжджай, кому кажу! У мене сюрприз для тебе є… На місці побачиш, який сюрприз!.. Все, чекаю, годі вже теревенити.
Вони зустрілися через півтори години на розі вулиць Шовковичної та Грушевського. Насамперед, Спартак вручив Василеві свіже число журналу «Політика і культура», на обкладинці якого пінилися гігантські хвилі на тлі греблі гідростанції, а також крупним шрифтом було надруковано:
Що ГЕС дніпровські нам готують?..
– Це-е-е… як розуміти?! – спитав Василь розгублено.
Спартак не відповів нічого. Він мовчки розгорнув журнал на сторінці, куточок якої був акуратно загнутий, продемонстрував Василеві розворотну статтю й лише потім мовив:
– Читай на ходу, бо на нас уже Москвін чекає. Маємо ще хвилин сорок обідньої перерви, далі йому треба в «акваріум»[102] повертатися. А туди тебе не пропустять – тільки мене. Отож поспішаймо.
Йшли повільно через те, що Василь був змушений читати статтю на ходу. До того ж, натикаючись на особливо гострі, на межі з «перченими» формулювання, він мимоволі зупинявся, спантеличений сміливістю автора. І чим більше читав, тим міцніше переконувався: ні-ні, цей Сивак не може бути «підсадною качкою» СБУ, ніяк не може!.. Бо якщо цю статтю інспірували «чекісти» – це все одно, що полоснути собі серпом по яйцях! Саме так називають в народі подібний крок. Отже, дарма він сумнівався в цьому хлопцеві! Ох, дарма!..
Потім була півгодинна розмова в кабінеті нардепа Москвіна. Сергій Олександрович дякував пану Василю Кредо за торішню доповідь, прочитану в стінах Спілки письменників, а пану Спартакові Сиваку – за небайдужість і громадянську рішучість. Запевняв, що хоча каденція нинішнього складу парламенту добігає кінця – все ж депутатські запити на предмет перевірки безпечності споруд Дніпровського гідрокаскаду підуть як в Мінпаливенерго, так і в ПАТ «ДніпроГідроЕнерго». Цікавився турботливо:
– Спартаку Андрійовичу, ви казали, що працювали у прес-службі цього міністерства. Ви-и-и… не боїтеся наводити перевірку на це відомство?
– Коли я працював там, – відповідав Сивак, – то намагався підняти цю проблему перед начальниками відповідних управлінь. Пан Кредо не дасть збрехати – ми до них приходили, але все було марно. Між тим, гідрокаскад загрожує мільйонам людей. Це питання державної безпеки України! В такому разі, панькатися з чиновниками недоречно. Нехай відповідають!..
– Будьте певні, наша партія не зніме питання з контролю навіть по завершенні нашої каденції, – запевнив їх Москвін.
Вже потім, полишивши стіни комітетської будівлі й опинившись знов на Шовковичній вулиці, Василь попрохав:
– Анумо розповідай, як це все сталося?!
І Спартак розповів. Виявляється, він майже рік тому пішов з прес-служби Мінпаливенерго й відтоді працював столичним власкором газети «Рупор Донбасу». Платили надто мало, як для київського газетяра з досвідом, отож однією з умов його роботи на луганський тижневик була можливість вільно, на свій розсуд «халтурити» чи, як кажуть журналісти – стрінґувати[103].
Відносини з редакцією тижневика склалися добрі, все йшло як по маслу… Як раптом головний редактор Реваз Берідзе поставив руба питання про рекламний тур газети по об’єктах паливно-енергетичного комплексу. Виглядало це так: проїхатися по всіх електростанціях, по всіх більш-менш прикметних містах і селищах енергетиків, вишикуваних уздовж Дніпра – і всюди пропагувати людей передплачувати «Рупор Донбасу»…
Отак і сталося, що місяць тому наприкінці березня група журналістів тижневика прибула у Вишгород й опинилася в кабінеті гендиректора ПАТ «ДніпроГідроЕнерго» Пташнікова. Попервах Геннадій Автономович слухав просторікування Берідзе з виглядом прихильним і навіть лагідним, але варто було головреду лише заїкнутися про передплату – як ця машкара злетіла з його обличчя, і почервонівши від напруги, він загорлав на Спартака:
– Ти кого до мене привів?! Що це за збіговисько жебраків, я тебе запитую?! Йолопи царя небесного, це ж треба! Передплату їм забезпеч… Ач які, знайшли дурня! Я ж думав, ти й досі в міністерстві працюєш, а ти, виявляється, переметнувся до цієї голоти задрипаної, до цих нахабних здирників… Та ти, мабуть, з глузду з’їхав, чи що…
Спартак зізнався, що вислуховував усе це мовчки, відверто не знаючи, як повестися у такій неоднозначній ситуації. Найгіршим було те, що всі присутні колеги також поглядали на нього з певною зневагою: адже по
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.