Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

Але саме в цей момент Пташніков зробив те, чого робити аж ніяк не мусив, – підхопивши зі столу свіже число журналу «Політика і культура» та розмахуючи ним у повітрі, загорлав на Спартака з подвоєною енергією:

– Ось, поглянь сюди! Це всеукраїнський журнал «ПіК», бачиш?! Вони не вимагають передплати, ні! Вони просто надіслали мені свіжий номер – мовляв, ось тобі, Геннадію Автономичу, тримай, читай! Ми тебе поважаємо – ми тобі наш журнальчик надсилаємо! Бери, читай!.. Ось якби ти до мене журнал «ПіК» привів, я б тобі подякував. А цей жебрацький «Рупор Донбасу»… Кому він треба?!

Тоді Спартак, зробивши над собою могутнє зусилля, проскреготав тихо, але якомога загрозливішим тоном:

– Отже, Геннадію Автономовичу, ви хочете мати публікацію про Дніпровський гідрокаскад в журналі «ПіК»?..

У кабінеті гендиректора вмить повисла гробова тиша. Всі розгубилися, не знаючи, як реагувати на запитання власкора. Тоді він завершив тим самим загрозливим скреготливим тоном:

– Ну що ж, ви матимете таку публікацію. Гаразд.

Знов довго помовчали, потім делегація «Рупору Донбасу» коротко розпрощалася й полишила кабінет Пташнікова. Далі весь день до вечора зі столичним власкором майже ніхто не розмовляв, хоча дивились на нього з явною пересторогою. Ну, і під час спільного обіду та вечері йому накладали найбільші порції страв. І лише перед сном головний редактор спитав тихо:

– Спартаку Андрійовичу, я ж сподіваюся, що про «ПіК» ти несерйозно?..

– Ревазе Нугзаровичу… Пацан сказав – пацан мусить зробити, – відповів на те він. – Ніхто не має права принижувати мене, тим паче в присутності колег-журналістів. А Пташніков цей… Нехай на дружину вдома горлає. А зі мною такі номери безкарно не проходять. Я вже не хлопчик і знайду, як відповісти асиметрично.

Берідзе спробував доводити щось своє, однак власкор вислуховувати начальника не став. Повернувшись до Києва, не тільки засів за поточні статті для «Рупора Донбасу», але й почав працювати над вкрай гострим матеріалом «Що ГЕС дніпровські нам готують?..», призначеним спеціально для «Політики і культури». Насправді він вже цілий рік доволі успішно стрінґував на «ПіК», де публікували майже всі запропоновані ним статті, відхиливши буквально одну чи дві.

Й ось учора, напередодні роковин аварії на ЧАЕС, проблемна стаття про Дніпровський гідрокаскад вийшла друком. А вже сьогодні під час депутатської «розминки» Сергій Олександрович Москвін (фракція ПЗУ) вибухнув з парламентської трибуни гнівними філіппіками на адресу компанії «ДніпроГідроЕнерго» та Дніпровського гідрокаскаду загалом і кожної з його гідростанцій зокрема. Причому добру половину промови депутата складали прямі цитати з журналу «ПіК».

– Стривай, стривай… То що, все це звучало з парламентської трибуни?!

Василь не вірив власним вухам.

– Звучало, так. Потім я перестрів Москвіна в кулуарах, домовився про нашу зустріч. Зателефонував тобі… От, власне, і все.

– Та-а-ак… – Василь помовчав і спитав перше, що спало на думку: – А чи можна залишити цей журнал собі?

– Звісно, можна! – посміхнувся Спартак. – Я для тебе його спеціально прихопив. А ще я неодмінно надішлю примірник Пташнікову. Із супровідним листом у тому ж стилі: пацан сказав – пацан зробив! Нехай знає, що спроби принизити мене завершуються погано. Не для мене – для принижувача.

– Отже, якби гендиректор не попер на тебе в присутності колег…

– Ні, чому ж, – знизав плечима Спартак. – Статтю про небезпеку гідрокаскаду я б все одно написав. От тільки не таку «перчену», а значно спокійнішу. І не в «ПіК», а для іншого часопису.

– А тепер?..

– А тепер за справу взялася Партія зелених України. Якщо вони хочуть пройти до парламенту наступного скликання, мусять продемонструвати, що дбають про екологічну та іншу безпеку громадян. Це означає, що на «ДніпроГідроЕнерго» чекає низка перевірок, які попсують нерви Пташнікову. Що ж, надалі він навчиться ставитись із належною повагою навіть до галузевої преси. Якщо хам розперезався – його треба провчити, не зважаючи на вік, посаду, професіоналізм та інші заслуги.

– А як на це подивиться твій головний редактор?

– Берідзе?.. Я йому вже зателефонував і повідомив, що обіцянку виконав.

– А він?..

– А що він вдіє?! Якщо хоче, щоб я не стрінґував на інші видання – нехай платить мені більше. А так… Мені та моїй сім’ї жити треба нормально. Отож нехай потерпить, якщо не може заплатити.

– І все ж таки, Спартаку… – Василь зробив невеличку паузу, перш ніж спитати: – Ти все ж як – не боїшся?..

– Чи боюсь я?..

Він посміхнувся, цього разу – сумовито.

– Колись я розповідав, як у п’ятирічному віці вбив власний Страх.

– А-а-а… Ну це, знаєш…

– Вважаєш, це небиличка?

– Якщо чесно… Так, вважаю.

– Ну що ж, до останнього часу і я так вважав. Але буквально на минулому тижні я у справах заходив додому до Лариси Скорик…

– До кого?..

– До Лариси Скорик. Є така архітекторка, я одну мистецьку статтю готую, знов-таки для журналу «ПіК», треба було дещо уточнити… Ну от, виявляється, пані Лариси вдома не було. Але знаєш, хто мені двері відчинив?

– І хто ж?

– Леся Гонгадзе.

– Хто-хто?! Невже?..

– Саме так, мати того самого Георгія Гонгадзе. Виявляється, вона приїхала до Києва у справах і зупинилася у Лариси Павлівни. А Гонгадзе, між іншим, мене трохи працювати вчив. Пам’ятаєш, я розповідав?

– Так-так, нібито.

– Ну от, пані Леся мені відчинила й повідомила, що пані Лариса відсутня. Я сказав, що почекаю. І вона мене впустила до квартири. Потім ми пішли на кухню, пані Леся зварила мені каву по-львівськи, потім ще одну порцію… Ми просиділи на кухні цілу годину, я розповідав, як познайомився з Геор…

Раптом Спартак немовби поперхнувся словами, незграбно кахикнув, надовго замовк. Василь терпляче чекав, і він заговорив. Точніше, захрипів:

– Її погляд. Це суцільний біль!.. Душевний біль матері, сина якої викрали, вбили й голову йому відрізали. І я просидів під цим її поглядом… Провів цілу годину. І за цю годину зрозумів: я нізащо не хочу, щоб у моєї матусі чи у моєї… дівчини був такий самий божевільний погляд. Але я вперше… вперше з п’ятирічного віку зрозумів також, що таки справді боюся… Боюся однієї речі: що Георгій… що Гія зустріне мене у потойбіччі колись… коли прийде мій час… І тоді скаже: «Ну що ж ти, хлопче, підкачав?! Хіба я того тебе вчив?! Ні, не того! Не того». Й кивне своєю головою, яку в потойбіччі, поза сумнівом, матиме на плечах. От чого я точно боюся, зрозуміло?.. А всякі там Пташнікови… всі міністри – хоч Єрмаков, хоч Сташковський… всякі чинуші… Усі вони не