Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

Василь хотів спитати іще про щось, однак Спартакові явно розхотілося говорити. Отож розпрощавшись, вони розбіглися кожен у своїх справах.

Львів, вечір 27 липня 2002 року

Міцно стиснувши кулаки, сусіда сичав крізь зуби:

– От скажіть мені, Рафаелю Шаєвичу… От як таке можливо? Як таке можливо, най би їх усіх трафив шляк?!

– Та звідки ж мені знати, – розгублено відповідав він.

– Ні-і-і!.. Ні-і-і, Рафаелю Шаєвичу, не ухиляйтеся від відповіді! От ви – старий розумний єврей… От ви хоч колись, хоч би раз у житті бачили бодай одного-єдиного єврея-дурня?!

– Та звісно, бачив! Ще й скільки…

– Е-е-е, ні-і-і, Рафаелю Шаєвичу, не кажіть!.. Це ви з поваги до мене…

– Та про що ви?!

– Я знаю, про що кажу. Ви мені хочете приємне зробити, а я хочу пра-а-авду почути. Отож кажу, як воно є: не бачив я в житті жодного єврея-дурня. Жо-о-од-но-го-о-о!.. Отак.

– Ви нас ідеалізуєте.

– Ні-і-і!.. Ні-і-і! Я правду кажу. Пра-ав-ду-у-у… От візьміть до уваги, що з поваги… До уваги – з поваги!.. До уваги – з поваги!.. Ото каламбур, най би їх усіх трафив шляк!..

Сусіда хихикнув, а він спробував скористатися цим і зупинити п’яну, а тому абсолютно беззмістовну розмову.

– Та облиште, прошу пана…

– Ні-і-і, Рафаелю Шаєвичу, не облишу!.. Візьміть до уваги, що з поваги до вас, я не називаю вас розумним жидом, як то заведено у нас казати…

– Та облиште ж нарешті!..

– Рафаелю Шаєвичу! Ви ще молодий порівняно зі мною і приїхали до нас із Києва, який аж стільки часу був під москалями, що ви там геть усе позабували. А я вже такий старий, най би їх усіх трафив шляк, що іще пам’ятаю, як Лвув був м’ястом полскім та як потім, на початку тої войни, до нас прийшли ще перші совіти й почали називати наших сусідів «євреями». То наша сусідка, тітка Ґолда, їм на те відповідала: «Йо-о-ой, нащо таке казати?! Ми є не євреї, ми є жиди!.. Не ображайте нас». Але совіти були дурні й ніц не розуміли, а тому…

Рафаель Шаєвич скрушно зітхнув, відвернувся від п’яного в устільку маленького сухенького стариганчика, який продовжував бубоніти щось своє, хоча співрозмовник його не слухав. А й справді, навіщо слухати, що там верзе сусіда?! Враховуючи кількість випитого, на ранок він все одно нічого не пам’ятатиме.

А напитися сьогодні він не просто мав повне право – він мусив вчинити так! Бо його сім’я дивом вціліла. Хіба що онук зламав ногу… Та враховуючи те, скільки людей на сьогоднішньому авіашоу загинули жахливою смертю, це були справжні дрібниці. Отож онук тепер перебував у лікарні, його батьки (молодша дочка сусіди і його зять) поки що лишалися там. Скориставшись їхньою відсутністю, сусіда видудлив цілу пляшку оковитої за те, що Ісус зберіг його молодшу дочку і зятя живими та здоровими, а онука – хоч і не здоровим, але хоча б живим…

За своє довге життя (звісно, довге не настільки, яке прожив його сусіда – але теж чимале) Рафаель Шаєвич помотався по світу чимало. Зокрема, доводилося йому й літати, це правда… Але щоб їхати кудись за місто, на той Скнилівський аеродром… або як тут кажуть – на Скнилівське летовище, щоб дивитися на якесь там авіашоу?! Облиште, будь ласка. Можливо, ще колись давно, в молоді роки… Але не зараз.

І виявляється, Рафаель Шаєвич таки справді мав рацію: нема чого робити на таких-от авіашоу! Бо коли літаки над головою високо в небі ширяють – це одне, а коли вони просто на голови людям падають… та ще й на шаленій швидкості… та ще й вибухають!.. Та й не просто літак, а Су-27. А це, подейкують, серйозний винищувач. Овва, це зовсім, зовсім інше!

Отож недарма сусіда самотужки «приговорив» сьогодні цілу пляшку оковитої. В його роки це забагато, справді забагато. Але всього лише зламана рука… Хоча ні… Стоп-стоп – зламана нога, здається!.. Ну так, всього лише зламана нога лише в онука – це дрібниці. Кістки зростаються, нічого жахливого. Натомість втрачені життя – оце справжній жах! Бо життя не повернеш, скільки не намагайся…

А рейвах який здійнявся, який рейвах!.. Сьогодні до Львова прилетів і президент Кучма, і секретар Ради нацбезпеки й оборони Марчук, і з ними сила-силенна високопосадовців… По телевізору показували, нібито вони пообіцяли допомогти постраждалим. Принаймні Кучма точно обіцяв. Але чи справді допоможуть?! Бо обіцянка – цяцянка, а дурному – казочка…

Рафаель Шаєвич знов озирнувся на сусіду, який уже не белькотав сам собі щось своє, а мовчки куняв, час від часу нервово здригаючись. Треба б відвести додому небораку, доки він не заснув остаточно. Бо як повернуться з лікарні його молодша дочка із зятем, то сваритимуть старого. А може й не сваритимуть, зважаючи на пережиту ними трагедію. Хтозна!.. Але краще все ж відвести, від гріха подалі. Бо раптом і Рафаелю Шаєвичу від них під гарячу руку перепаде?! Він же не пив – то чого ж сусіду не утримав?! А так – сусіда буде сам удома, а Рафаель Шаєвич окремо від нього. Відокремлено…

Як раптом в голові немовби щось сяйнуло:

Виїжджати звідси треба!

Тікати з цієї країни світ за очі!..

Як там співалося у відомій бардівській пісні[104]?..

Надоело говорить и спорить,

И любить усталые глаза.

В флибустьерском дальнем синем море

Бригантина поднимает паруса…

Отож вперед, світ за очі, як і було намічено, подалі звідси, доки вітер попутний дме…

Справді, окрім нього, всі Левітіни вже перебралися або до США, або до Ізраїлю. Навіть син Рафаеля Шаєвича давно вже у Німеччині живе, у Франкфурті-на-Майні. Пише, що це велике місто, що жити там хоч і клопітно, незвично за незвичними правилами – та все ж краще, ніж тут, у Львові цьому, де з неба літаки на голови людям падають і вибухають. Отож, якщо Рафаель Шаєвич досидів тут до такого, то може, це знак для нього?! Може, годі вже затягувати з еміграцією, переїхати до Франкфурта того, соціалку оформити та й жити собі спокійнісінько?! Що він тут забув, у Львові цьому, де по півроку нема води, де літаки з неба падають?..

Хоча…

Хоча при чім тут літаки?! У нього просто упередження перед Німеччиною як країною через війну й через те, що робили німці з його народом у тому ж Франкфурті й не тільки. Щоправда, синок пише, що все це маячня, що німці давно вже покаялися в