Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

А з іншого боку, лишатися самітником у Львові… Навіщо?! І скільки це триватиме?! І чим закінчиться?.. Добре, якщо у природний спосіб. А якщо так, як сьогодні з багатьма на тому клятому Скнилівському летовищі?..

Ех-хе-хех, якби ж знати заздалегідь!.. Якби ж тільки знати…

2003

Магія посвідчення

Київська міська клінічна лікарня швидкої медичної допомоги, вул. Братиславська, № 3, Київ, березень 2003 року

Борис Нилович відчинив двері… й не дістав кулаком в плече тільки тому, що інстинктивно відсахнувся. Що ж до жінки, яка мало не вдарила лікаря, – то вона перелякано зойкнула від несподіванки:

– Ой!.. Це ви Руденко чи хто?!

– Я Руденко, – відповів Борис Нилович здивовано. – А ви?..

– Ой, а я ж до вас!.. Оце постукати хотіла в двері, а ви їх саме відчинили.

– А-а-а, он воно що, – кивнув лікар.

– Так-так, вибачайте, я ненавмисно… не хотіла я, незручно як, о-йо-йой!..

– Ну гаразд, я це вже зрозумів. А тепер дайте пройти, будь ласка.

Однак жінка тихо заперечила:

– Так я ж до вас прийшла…

– Я поспішаю у справах.

Борис Нилович поглянув на наручний годинник.

– А я вас довго не затримаю.

– Справді?..

– Так, справді.

Він ще раз позирнув на годинник і зітхнув:

– Гаразд, давайте зайдемо до мене, бо не в коридорі ж нам, дійсно…

І потім вже в кабінеті:

– Ну гаразд, я вас слухаю. Тільки недовго, будь ласка, бо я таки насправді дуже поспішаю. Це просто щастя ваше, що ви встигли мене перехопити буквально на порозі. Самі бачите.

– Щастя?.. – жінка подивилася на лікаря якось не дуже впевнено і після невеличкої паузи додала: – Я дружина Красноштана Даниїла Романовича.

– Красноштана? Красноштан, Красноштан… Знайоме нібито прізвище, – забурмотів Борис Нилович, потім попрохав: – Нагадайте, будь ласка, бо я трохи підзабув, здається.

– Чоловік мій до другої хірургії[105] тиждень тому потрапив.

– Ага, так-так.

– Я до вас від Гулі Уханьської, – відвідувачка трохи стишила голос і додала: – Це наша кума…

– Так, згадав нарешті. Але ж… – обличчя лікаря посуворішало: – Але ж під час обстеження стало зрозумілим, що захворювання вашого чоловіка зовсім не відповідає нашому профілю.

– Я в курсі, Борисе Ниловичу, я все вже знаю. Мені пояснювали. І тим не менш… а раптом ви допоможете?! Чи щось порекомендуєте…

– Що я можу порекомендувати і чим допомогти в такій ситуації?

– Ну-у-у, я не знаю… – жінка явно знітилася. – Просто ви такий авторитетний хірург… Я навіть чула, нібито ви мали безпосереднє відношення до створення цієї самої лікарні…

– Це було дуже давно, ще за радянської влади, – з невдоволеним виглядом перервав її Руденко. – До того ж це не стосується предмета теперішньої розмови. А я нагадаю вам, що справді поспішаю і що ви зупинили мене буквально на порозі кабінету.

– Отож мені кума так і сказала: «Ти, Ксюшо, до Бориса Ниловича сходи. Бо якщо не він, то ніхто вже точно не порекомендує нічого путящого».

– Отож я й наполягаю: коли пішли метастази – хірургічне втручання не має сенсу. Раніше треба було до лікарів бігти, причому не до хірургічного відділення лікарні швидкої допомоги, а до фахівців-онкологів. А тепер усі шанси втрачені. Ну, то що я можу вам порекомендувати?..

– Не знаю, – зітхнула жінка вбито й замовкла.

– Ну то як, усі питання ми обговорили? Я вже можу йти? – спитав нарешті лікар, коли пауза почала затягуватися.

– Звісно можете. Тільки одне скажіть: від чого цей рак може бути?

– О-о-о, це, знаєте!.. – Борис Нилович лише руками розвів.

– А від Чорнобиля може?

– А хіба ваш чоловік брав участь в ліквідації аварії на ЧАЕС?! Я щось не пригадую таких відомостей з його анамнезу…

– Ні, він не ліквідатор. Але у вісімдесят шостому році його послали від автопідприємства в Іванківський район на суботник – будівельне сміття прибирати. Там радіація була, а їм ніхто нічого не сказав, комсомольцям цим. Ви ж літній чоловік уже, ви мусите пам’ятати, як усе було одразу ж після вибуху. Ви ж пам’ятаєте, хіба ні?..

Лікар кивнув із сумним виглядом, а жінка продовжила скаржитися, немовби звертаючись до себе самої:

– Нас же ніхто ні про що не попереджав офіційно! Всі жили так, як і раніше: спокійно ходили містом, розважалися… Одне слово – жили! Це ж в ніч на суботу сталося, попереду два вихідних дня. Люди на природу поїхали – в ліс, на Дніпро, на шашлики… А Першотравнева демонстрація?! Туди ж навіть з дітьми люди ходили – бо знов-таки, ніхто ні про що офіційно не попереджав! А хто неофіційно дізнавався й іншим повідомляв – тих називали панікерами й лякали КДБ!.. А декого навіть тягали в цю «контору» на співбесіду… Як же тоді було від невідомої радіації вберегтися?! От скажіть мені, як лікар!..

Борис Нилович вкотре поглянув на годинник, скрушно зітхнув і мовив:

– Інтуїція, інтуїція… Всі психологи сходяться на тому, що жіноча інтуїція в пікових ситуаціях спрацьовує краще, ніж чоловіча. То скажіть мені, шановна: хіба на інтуїтивному рівні ви не відчули небезпеки, коли вашого чоловіка відправили на суботник в Іванківський район?! Ви про що думали?..

– Я?.. Але ж я на той час в евакуації з синочком нашим перебувала, з Киянчиком. Далека рідня в Андропові погодилася прийняти… Місто тепер Рибінськом називається.

– Отже, вас усе ж таки попередили?..

– Так, нехай через треті руки, але справді попередили, – кивнула вона. – Сказали, що то настоятелька Флорівського монастиря сказала усім берегтися від невідомої біди. Не пригадую вже, як її звати… Чи то Агапія, чи то Антонія, чи, можливо, Антипія – якесь таке ім’я чудернацьке. У будь-якому разі очевидно, що Бога вона боялася більше, ніж КДБ, тому й попереджала людей, як могла. За що їй величезна подяка і вічні наші молитви! Бо тільки завдяки її рішучості я з Киянчиком хоч якось вбереглася. Але ж не мій Даниїл!.. Отож і не знаю тепер, що його робити.

Вона нарешті замовкла остаточно.

– Не знаю, що і сказати, – Борис Нилович підібгав губи. – Прояснити ситуацію з хворим Красноштаном Даниїлом Романовичем можуть лише фахівці-онкологи. А я хірург. Отож дозвольте мені все ж таки піти у справах, бо я вам справді нічим допомогти не можу. Вибачайте…

Закусивши нижню губу, жінка лише мовчки кивнула.

Кам’янець-Подільський, 17 травня 2003 року

Коли опівночі ще в Києві вони вантажилися в автівку, то Анатолій