Читати книгу - "Грона гніву"

так.

І люди слухали, і обличчя в них були ясні від вчування. Оповідачі привертали увагу до своїх історій: ритм їхніх слів величний, промовлені слова величні, тому що розповіді величні, і слухачі теж набували величі, слухаючи їх.

Там індіяни на хребті стояли, проти сонця. Один помітний був. Знаєте, що він зробив? Розкинув руки — і став. Голий, як зоря вранішня, а сонце просто на нього світить. Може, він несповна розуму був. Не знаю. Стояв там, руки розкинувши, як на розп’ятті. Чотириста ярдів до нього. А наші... ну — звели затвори, пальці послинили — чи є вітер,— але так і лежали, не стрелили. Мабуть, індіянин знав це. Знав, що ми стріляти не зможемо. Лежимо, гвинтівки звели, затвори тримаємо — а приклади на плечі не кладемо. Дивлюся на нього. Пов’язка, одне перо. Так і стоїть — голий, як сонце. Довго ми так його на мушці тримали, а він і не ворухнувся. А потім капітан оскаженів. «Стріляйте, придурки, покидьки, стріляйте!» — як закричить. «Рахую до п’ятьох, а потім вас усіх у рапорт»,— капітан сказав. Ну, сер,— звели ми повільно наші гвинтівки, і кожен чека, доки інший першим стрелить. Ніколи в житті мені на душі не було так муторно. Прицілився в живіт — бо якщо індіянина стріляти, то в інше місце на смерть не влучиш,— ну... і... все. А він так і бухнувся, покотився вниз. І ми нагору піднялися. А він невисокий — а велетнем видавався... там. Увесь пошматований, на клапті. От ви колись бачили фазана? — гордовитий, гарнющий такий, пір’ячко таке пригладжене, розмальоване-цяцьковане, і навіть очі прегарні, розмальовані? І тут — бах! Підняли його — а він увесь у крові. І розумієш, що занапастив такого, кращого, ніж ти, і хоч їси його потім — а все єдно радості нема, тому що занапастив, а вже не вернеш.

І люди кивали, і якщо полум’я трохи їх осявало, то ставали помітними заглиблені погляди. Проти сонця, руки розкинув. І велетнем видавався — як Бог. А випадало і так, що хтось відкладав двадцять центів од їжі та розваг і йшов дивитися кіно в Мерісвілл, чи в Туларе, чи в Цереру, чи до Маунтін-В’ю. І він повертався в табір, сповнений вражень, закарбованих у пам’яті. І розповідав, як усе було:

Там про багатого хлопця — а він бідного вдає,— і багату дівчину — вона теж удає, начебто бідна,— і от вони в генделику стрілися, де гамбургери продають.

Чому?

Ну, не знаю чому — але так було.

А нащо вони бідними прикидалися?

Ну, втомилися багатіями бути.

Дурня собача!

Так ви хочете слухати чи ні?

Ну, валяй далі. Аякже. Послухати хочу, та, про мене, коби мені багатство, от коби мені багатство — я б стільки свинячих битків накупив — обвішався б ними, як зв’язкою, так, аби вигризати довелося. Ну, далі давай.

Ну, вони одне перед одним бідними прикидаються. І тут їх арештовують, у тюрму садять, а вони не думають звільнитися, бо кожен боїться, як би інший не дізнався про багатство. А наглядач у буцегарні, той їх мордує, бо вважає, що вони бідні. От якби ти бачив його, як він правду дізнався. Просто ледь не беркицьнувся без тями, та й по всьому.

А за що їх до буцегарні?

Ну, їх на якомусь мітингу ліваків схопили, але вони не ліваки. Просто там опинилися. Вони не хотіли побратися через гроші, ось воно як.

От сучі діти — з самого початку одне одного дурили.

Ну, в картині виходило, ніби хороші вони. Хороші вони, правда.

А я одного разу в кіні був, так там показували наче про мене — ну все моє життя до краплі, й навіть не лише моє, тільки все там наче більше, аж за душу бере.

Ну, годі з мене горя, натерпівся. Хочу це з пам’яті викинути.

Аякже — якщо віриш тому, що показують.

Ну, вони одружились і все одне про одного взнали, а ті, хто їх мордував, теж усе взнали. Один такий чванько був, кирпу гнув, а коли хлопець той до нього в циліндрі прийшов — ледь не вмер. Ну ледь не вмер. А ще кінохроніку показували — як німецькі солдати ноги підкидають — ну й сміху, чорт забирай.

І завжди, якщо була якась дещиця грошей, людина могла напитися. Гострі кути стиралися, ставало тепло. Зникала самотність, усі люди здавалися друзями, і можна було знайти ворогів і знищити їх. П’яний сидів біля канави, і земля здавалася м’якою. Невдачі тьмяніли, і майбутнє більше не здавалося загрозливим. І голод не пантрував, а світ був лагідний і легкий, і людина могла досягти того, чого прагнула. Зірки спускалися навдивовижу близько, і небо було лагідне. Смерть була другом, а сон — братом смерті. Поверталися старі часи — дівчина з прегарними ногами, яка танцювала одного разу вдома... кінь... давно це було. Кінь і сідло. І шкіра тиснена в згортках. Коли це було? Треба знайти дівчину, щоб поговорити. Ласкаво поговорити. Можна і лягти разом. Але тут так тепло. І зорі такі близькі, й печаль та радість так переплелися, усе в одне. От стати би п’яним назавжди. Хто каже, що це погано? Хто посміє сказати, що це погано? Проповідники — але в них своє пияцтво. Висохлі, неплідні жінки — але вони, вбогі, не знають. Реформатори — але вони не знають глибоко життя, їм не дано. Ні... зірки мені близькі та любі, і я вже вступив у братство світів. І все святе — все, навіть я.

убну гармоніку легконосити з собою. Виймеш її з задньої кишені, постукаєш легенько по долоні, витрусиш бруд, пух і крихти тютюну. Тепер готово. Ти можеш будь-що виробляти на гармоніці: можна тоненькі звуки, можна й акорди, а можна і ритмічні мелодії, з акордами. Ти можеш пестити інструмент зігнутими пальцями, примушуючи його стогнати і плакати, як волинку; добуваєш звуки повні та округлі — як в органа; добуваєш звуки гострі та гірко-пряні, як в очеретяної сопілки горян. І ти можеш зіграти й покласти назад до кишені. Вона завжди з тобою, завжди в твоїй кишені. І коли ти граєш, то дізнаєшся нові прийоми, нові способи ладу й композиції — як треба пальцям натискати, щоб добути нову мелодію з твоїх уст, і ніхто цього тебе не вчив. Ти відчуваєш усе навколо — іноді на самоті, ховаючись у