Читати книгу - "Девід Копперфілд"

і що тоді він матиме більше часу для розмов та розваг зі мною. О, Тротвуде, — скрикнула Агнес, витираючи сльози, — мені іноді здається, що я ворог батька, а не любляча його дитина, я ж бо знаю, як змінився він заради своєї любові до мене. Знаю, як обмежив він коло своїх розваг і обов'язків, зосередивши всю свою увагу на мені. Я знаю, від якої безлічі речей відмовився він заради мене, як безнастанні думки про мене затьмарили його життя, послабили його міць і енергію, що зав­жди спрямовані були до однієї мети. Якби спроможна я була дати собі раду! Якби могла я відновити його сили, що їх він втратив заради мене!

Ніколи раніше не бачив я, як Агнес плаче. Я бачив сльози на її очах, коли приносив додому нові відзнаки зі школи, бачив сльози, коли востаннє розмовляв з нею про батька, бачив, як відвернула вона голівоньку, коли ми прощались. Але ніколи не бачив її в такому смутку. Я сповнився жалю і спромігся тільки безпорадно повторити кілька разів:

— Благаю, Агнес, не треба! Не треба, люба моя сестро!

Але Агнес була характером значно дужча за мене; вона не потребувала моїх заспокоювань. Знову набрала вона того спокійного чудового вигляду, який зав­жди в спогадах моїх відрізняє її від усіх інших; немовби хмарка зникла з ясного неба.

— Схоже, ми з вами вже не довго будемо залишатися наодинці, — сказала Агнес, — і доки в мене є змога, я хочу наполегливо попросити вас, Тротвуде, дружньо ставитися до Урії. Не женіть його геть, не обурюйтесь (я бачу, ви цілком схильні до цього) через те, що не подобається вам у ньому. Він, може, й не заслуговує на це, але він ніколи не завдавав нам певного зла. У будь-якому разі, подумайте спочатку про тата і мене.

Агнес не мала часу сказати ще щось, бо двері відчинились, і в кімнату впливла місіс Уотербрук. То була пишна леді, чи, може, вона тільки носила пишне вбрання — напевно я цього сказати не можу, бо не знаю, де кінчалося вбрання і починалася леді. Я туманно пригадував, ніби бачив її в театрі — обличчя її здавалося мені тоді відбитим у поганому проекційному ліхтарі; але вона, очевидно, пам'ятала мене дуже добре і, мабуть, підозрювала, що я і досі п'яний.

Проте помалу пересвідчившись, що я тверезий і (сподіваюсь!) пристойний молодий джентльмен, місіс Уотербрук порівняно пом'якшала і запитала, по-перше, чи часто гуляю я в парках, і, по-друге, чи часто буваю я у світі. Після моєї негативної відповіді на обидва запитання мені здалося, що я знову впав у її очах; але вона вміло приховала це і навіть запросила мене обідати на завтра. Я прийняв запрошення і пішов додому. Перш ніж вийти, я спитав у конторі про Урію, не знайшов його там і залишив свою візитну картку.

Наступного дня, прийшовши обідати, я почув запах баранини, що війнув через відчинені головні двері. Очевидно, я був не єдиним гостем, бо колишній розсильний допомагав лакеєві і оголосив моє ім'я. Він у міру своїх здібностей удавав, ніби ніколи не бачив мене раніше; а проте ми добре знали один одного. Совість змусила нас обох стати на деякий час боягузами.

Я познайомився з містером Уотербруком — літнім джентльменом з короткою шиєю у величезному комірці; йому бракувало тільки чорного носа, щоб бути портретом мопса. Він сказав мені, що щасливий мати честь познайомитися зі мною; після того, як я засвідчив повагу свою до місіс Уотербрук, він урочисто відрекомендував мене страховидній леді у чорному оксамитовому вбранні і великому чорному оксамитовому капелюсі; дама ця, скільки пригадую, скидалася на близьку родичку Гамлета — скажімо, його тітку.

Цю леді звали місіс Генрі Спайкер; був там і її чоловік, такий холодний джентльмен, що навіть волосся його здавалося не сивим, а вкритим інеєм. Всі виявляли величезну пошану до обох Спайкерів; Агнес пояснила мені, що містер Генрі Спайкер був пов’язаний з кимсь чи з чимсь, я вже забув, що стосувалося державної скарбниці.

Серед гостей побачив я Урію Гіпа, вбраного в чорний костюм і охопленого глибокою смиренністю. Коли я потиснув йому руку, він сказав, що гордий бути поміченим мною і що відчуває вдячність до мене за таку ласку. Та краще хотів би я, щоб він був менше вдячний мені, бо він, на знак вдячності, цілий вечір крутився коло мене. Коли я тільки починав розмовляти з Агнес, то міг бути певний, що його оголені очі й мертвенне обличчя стежать за нами.

Були там й інші гості — всі наглазуровані для цієї події, на моє здивування, як вино. Але один з гостей привернув мою увагу ще до своєї появи, бо його оголосили під іменем містера Тредльса. Миттю згадав я Салем-Гауз: «Невже це Томмі, — подумав я, — той Томмі, що малював скелети?»

З великою цікавістю чекав я на містера Тредльса. Він виявився скромним, несмiливим молодим чоловіком з кумедною шапкою волосся і з широко розкритими очима; він так швидко сів у куточок, що мені важко було розгледіти його як слід. Нарешті я таки спромігся добре придивитися до нього і переконався, що або мої очі зраджують мене, або це — давній сердечний Томмі.

Пробравшись до містера Уотербрука, я сказав, що, схоже, маю приємність зустріти тут старого шкільного товариша.

— Невже? — здивувався містер Уотербрук. — Адже ж ви занадто молоді, щоб могли вчитись у школі разом з містером Генрі Спайкером?

— О, я не про нього! — відказав я. — Я говорю про джентльмена на ім'я Тредльс.

— О! Так, так! Звичайно! — сказав господар з явно меншою цікавістю. — Можливо!

— Це справді він, — продовжував я, поглядаючи на нього, — ми вчилися разом у пансіоні, що звався Салем-Гауз. Він тоді був чудовим хлопцем.

— О! Так! Тредльс — добрий хлопець, — відповів мій господар, поблажливо похитуючи головою, — Тредльс — цілком добрий хлопець.

— Це дивний збіг обставин, — зазначив я.

— Справді, — відказав мій господар, — це тільки випадковий збіг обставин, що Тредльс взагалі опинився тут: ми запросили його лише сьогодні вранці, коли виявилося, що за столом є вільне місце, яке мав займати брат місіс Генрі Спайкер; він не прийшов, бо захворів. Він справжній джентльмен, цей брат місіс Генрi Спайкер, містере Копперфілд.

Хоч я нічого не знав про того джентльмена, але пробурмотів щось на знак згоди; потім запитав, яка тепер професія містера Тредльса.

— Цей молодий чоловік, — відповів містер Уотербрук, — готується стати адвокатом. Аякже. Він — цілком добрий хлопець... Він нікому не ворог, крім самого себе.

— Він ворог собі самому? — спитав я, зажурившись.

— Ну, — відказав містер Уотербрук, недбало граючись своїм годинниковим ланцюжком. — Я сказав би, що він один з тих людей, які самі собі стоять на дорозі. Так, я сказав би, що він ніколи, приміром, не матиме майна і на п'ятсот фунтів стерлінгів. Один мій діловий знайомий рекомендував мені Тредльса. О, так, так! У нього є щось подібне до таланту писати листи і виразно викласти якусь справу в письмовій формі. Я зможу щось підшукати для Тредльса впродовж цього року; щось... для нього... слушне. О, так, так!

Я був дуже вражений