Читати книгу - "Девід Копперфілд"

Я ще міркував на цю тему, коли гостей запросили до столу. Містер Уотербрук подав руку тітці Гамлета, містер Генрі Спайкер узяв під руку місіс Уотербрук. Я хотів був піти з Агнес, але вона дісталася молодому чоловікові з ідіотською посмішкою і з кволими ногами. Урія, Тредльс і я — наймолодші з гостей — пішли вниз останніми і без дам. У втраті Агнес втішала мене змога поговорити з Тредльсом на сходах; він привітав мене з невимовною радістю, а Урія почав вигинатися з таким огидним задоволенням і самоприниженням, що я охоче перекинув би його через поруччя.

За столом нам з Тредльсом довелося сісти на різних кінцях, він втопав у сяйві леді в червоному оксамиті, а я — в сутінках тітки Гамлета. Обід був дуже довгий, і розмова точилася про аристократію та голубу кров. Місіс Уотербрук раз у раз повторювала нам, що коли є в неї якась слабкість, то це — кров.

Частенько під час цього обіду здавалося мені, що ми почувалися б краще, якби не були такі аристократичні. Наша виняткова аристократичність дуже обмежувала тему розмов. Серед гостей були якісь містер і місіс Гелпідж, що мали (власне, мав їх містер Гелпідж) якісь посередницькі справи з юридичним відділом Англійського банку. І тому спочатку розмова весь час точилася то навколо банку, то навколо скарбниці. До того ще тітка Гамлета мала сімейну схильність до монологів, і на яку б тему не розмовляли за столом, вона раз у раз недоречно втручалася. Теми розмов, як я вже казав, не відзначалися різноманітністю і широтою, але щодо голубої крові, то тітка Гамлета знаходила тут для абстрактних суджень таке саме широке поле, як і її племінник.

Коли б за цим столом сиділо плем'я канібалів, то й тоді розмова не могла б бути кривавішою.

— Зізнаюся, що я згоден з місіс Уотербрук, — сказав містер Уотербрук, тримаючи бокал перед очима. — Є чимало інших речей, непоганих у своєму роді, але мені дайте крові!

— О! Ніщо не може задовольнити більше, — зазначила тітка Гамлета. — Немає нічого кращого... ідеальнішого, взагалі кажучи, серед усіх речей такого роду. Є деякі низькі душі (їх небагато, сподіваюсь, але все ж таки деякі є), що воліють, так би мовити, поклонятись ідолам. Буквально ідолам. Ну, заслугам, розумовим здібностям і таке інше. Але то речі неістотні. Кров — от щось істотне. Ми бачимо кров у формі носа і ми впізнаємо її. Ми спостерігаємо її у підборідді і кажемо: «Ось вона! Ось кров!» Це справжня, безперечна річ! Ми відзначаємо її. Вона не визнає жодних сумнівів.

Хлопець з ідіотською усмішкою і кволими ногами, який відводив Агнес до їдальні, розв'язав це питання ще рішучіше:

— О, знаєте, чорти б його взяли, — заявив цей джентльмен, оглядаючи весь стіл і дурнувато посміхаючись, — ми не можемо обійтися без крові, ви ж знаєте. Нам потрібна кров, ви ж знаєте. Деякі молоді парубки, ви ж знаєте, можуть трохи відстати щодо освіти і поведінки, і можуть, ви ж знаєте, трохи помилятись і завдавати собі і людям всякого клопоту... і всяке таке... Але чорти б його взяли, приємно згадати, що є в них справжня кров! Щодо мене, то хай мене краще поб'є чоловік зі справжньою кров'ю, ніж підтримає чоловік, у якому крові нема.

Ця промова, підсумовуючи ціле питання, дуже задовольнила всіх і зробила вищезгаданого джентльмена центром загальної уваги, аж поки леді не залишили їдальню. Після цього я помітив, що містер Гелпідж і містер Генрі Спайкер, які доти ніби не помічали один одного, раптом склали між собою угоду взаємної підтримки проти нас, загального ворога, і для поразки нашої почали обмінюватися через стіл загадковим діалогом.

— Та справа про перший чек на чотири тисячі п'ятсот фунтів пішла несподіваним шляхом, Спайкере, — сказав містер Гелпідж.

— Ви маєте на увазі справу Д. проти А.? — спитав містер Спайкер.

— Справу Ц. проти Б.! — відповів містер Гелпідж.

Містер Спайкер підвів брови і, очевидно, дуже зацікавився.

— Коли про це питання повідомили лорда... Я не маю потреби називати його імені, — сказав містер Гелпідж, вагаючись...

— Розумію, — відповів містер Спайкер, — Н.

Містер Гелпідж кивнув головою.

— ...коли про це йому було повідомлено, його відповідь була така: «Гроші або тюрма».

— Помилуй нас, боже! — скрикнув містер Спайкер.

— «Гроші або тюрма!» — твердо повторив містер Гелпідж. — Спадкоємець... ви розумієте мене?

— К., — сказав містер Спайкер урочисто.

— К. рішуче відмовився підписатись. Його для цього викликали до Ньюмаркета, але він категорично відмовився.

Містер Спайкер так зацікавився, що наче аж закам'янів.

— Отже, справа досі нерозв'язана, — сказав містер Гелпідж, відкинувшись на спинку крісла. Наш друг Уотербрук пробачить, що я висловлююсь не зовсім ясно, бо тут йдеться про грандіозні суми.

Містер Уотербрук був, на мою думку, тільки щасливий, що за його столом навіть хоч натякали на такі суми і на такі імена. Він удав, ніби чудово знає про всі ці справи (хоч я певен, він розумів суть розмови не більше ніж я), і похвалив передбачливість співрозмовників. Містер Спайкер, після того, як йому висловлена була така довiра, захотів зі свого боку повідати другові деякі свої таємниці; отже, попередній діалог змінився іншим, і тут настала черга містера Гелпіджа дивуватись, а слідом за тим почалася ще одна розмова, під час якої дивувався вже знову містер Спайкер; і так тривало довгенько. Весь цей час ми, сторонні слухачі, були пригнічені вагою величезних сум, про які точилася розмова; а господар з гордістю спостерігав нас, жертв священного жаху і здивування.

Не дивно, що я зрадів змозі вийти у вітальню до Агнес, поговорити з нею в кутку і познайомити її з Тредльсом, як і раніше несміливим, але приємним і добродушним хлопцем. Він мусив рано піти з гостей, бо завтра він на місяць виїздив, і тому мені не пощастило поговорити з ним так докладно, як хотілося б. Проте ми обмінялись адресами і пообіцяли один одному зустрітися, коли він повернеться до міста. Його дуже зацікавило, що я продовжую знайомство зі Стірфорсом. Тредльс говорив про нього з такою теплотою, що я змусив його висловити Агнес свої думки про мого приятеля. Але Агнес тільки ледве помітно похитала головою.

Навряд чи могла вона почуватися як вдома серед тих людей, тому я майже зрадів, довідавшись, що за кілька днів вона виїздить звідси; щоправда, мені шкода було так скоро розлучатися з нею знову. Саме тому я лишався там, поки всі гості не розійшлися. Розмовляючи за нею і слухаючи її спів, я пригадував щасливе життя в похмурому старому будинку, що його так прикрашала вона; я ладен був лишитися в Уотербруків до півночі. Але всі зорі цього товариства зникли, і в мене вже не було приводу лишатися тут далі; тому, проти