Читати книгу - "Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим"

Я так різко схопилася на ноги, що відчула печіння під бинтом і відразу зашипіла від болю. Сем підвівся слідом, виглядаючи страшенно незадоволеним.

— Моллі, сядь! — гаркнув він. — Хочеш поговорити? Поговоримо, тільки припини геройствувати.

— Так як ти? Та ти... — Через обурення, що раптово нахлинуло, і дихання, яке збилося, я не могла нормально говорити. А пластиковий стакан заважав махати руками, щоб хоч би так показати, наскільки я напружена.

Схилившись уперед, Сем заглянув у мої очі й запитав:

— Ти вирішила повторити сьогоднішній день?

Питання пролунало таким холодним тоном, що я аж завмерла. Але далі до мене дійшов його зміст. Я вдихнула, а потім повільно видихнула, тим самим упорядковуючи свої емоції і стервозність, що знову з’явилася. Моєю метою було вибачитися за жахливу поведінку, а не напартачити ще більше.

— У мене жахливий характер, і я погана людина, раз поводжуся так.

Голос прозвучав не так войовничо, як раніше. Та що там, у Сема могло скластися враження, що я засмутилася через себе. До того ж, насправді так і було.

Але на мої слова він лише хмикнув, а на його обличчі промайнула тінь усмішки.

— Сідай, погана людино з жахливим характером, будемо говорити.

Може, від того, що тон Сема пом'якшав, або тому, що слова здалися мені милими, я все-таки змогла розслабитися і відпустити неприємне почуття провини.

Сем опустився на колишнє місце і простягнув мені руку, допомагаючи сісти поряд із ним. Це був перший плюс, який я одержала від опіку.

— Ти сама додумалася йти з забинтованою ногою так далеко чи тобі хтось підказав? — рівним тоном запитав Сем, коли я перестала соватися, вмостившись досить зручно.

— Щось ти спізнився, — усміхнулася я. — Думала, одразу мене відчитаєш.

Його ліва брова вигнулась, а губи скривилися подібно до посмішки. Схоже, цей горішок виявився не настільки міцним, як я гадала.

— Невже я такий передбачуваний? — спитав Сем.

Я тихо засміялася і штовхнула його плечем.

— Є трохи.

— Трохи? — Він схилив голову набік. — Ми знайомі лише третій день, а ти вже можеш передбачити мою реакцію.

На цей раз ми обоє засміялися, але це все одно не врятувало загальну атмосферу. Повисло незручне мовчання. Сем, напевно, чекав на обіцяні пояснення, а я ж не знала, з чого почати і що взагалі говорити. Як можна коротко пояснити, чому я стала саме такою?

— То чому ти поїхала? — як завжди, першим мовчання порушив Сем.

— Це дуже складно і сумніваюся, що тобі буде цікаво, — відповіла я, опустивши погляд до стаканчика.

На ці слова він так шумно зітхнув, що привернув мою увагу.

— Моллі, давай домовимося, прояснимо ситуацію, так би мовити, — голос Сема знову зазвучав роздратовано. — Якщо я питаю, то мені цікаво. Чи бачиш, я волію мовчати, ніж ставити запитання, відповіді на які не планую вислуховувати. До твого відома, ігри в стилі «все складно» мене зовсім не ваблять. Добре?

Він говорив усе це без жодної емоції на обличчі. Ось прямо зовсім! Я була надто наївною, думаючи, що можу його розкусити.

— Ауч! — Я знову спохмурніла, але погляд не відвела. — Ти завжди такий?

— Більшість вважає мою прямолінійність недоліком, а спокій та розважливість — занудством. Я ж схильний не погодитися, — відповів Сем, а потім раптом простягнув до мене свій стакан, ніби як пропонуючи цокнутися.

Тепер мої брови полізли вгору. Секунду-другу я із широко розплющеними очима вдивлялася в його обличчя. А потім я зрозуміла, що він не хотів мене образити, а просто говорив про себе, хай і в чудній манері.

Подумки я з десяток разів назвала Сема дивним, але у відповідь таки простягла стаканчик і навіть запропонувала тост.

— Тоді за занудство.

І раптом сталося диво! Від моїх слів він усміхнувся. Не посміхнувся, не постарався зобразити усмішку, а саме нормально всміхнувся. А після його слів я зрозуміла, чого це раптом:

— Тоді й за стервозність.

Ми цокнулися і випили. На мить мені навіть здалося, що Сем усе ж таки розслабився.

— Якщо не помиляюся, — озвався він, витерши губи тильною стороною долоні, — ти погрожувала порозумітися, але мовчиш. Я не збираюся витягувати з тебе інформацію щипцями.

На цей раз Сем підморгнув мені і злегка штовхнув плечем. Ми сиділи справді близько, але я не відчувала дискомфорту. Мені подобалося бути поруч із цим хлопцем, нехай він і здавався дивним. Ми були знайомі лише кілька днів, а складалося враження, ніби він не чужа мені людина.

— Ти давно дружиш із ними? — Такого Сем точно не очікував, що підтверджувала скинута брова.

— Ну-у-у, я знаю їх із шостого класу, а вони дружать із дитинства. — Він хитнув головою. — Але це ти до чого зараз?

— Ми з дівчатами дружимо із самого дитинства, можна сказати, ще з пелюшок, — ці слова викликали теплу усмішку на моєму обличчі. — Ходили в один дитячий садок, навчалися в одному класі, навіть гуртки однакові відвідували. Хоч ми й різні, але ми мали спільну пристрасть.