Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

Никандро Кіліа

Щойно почало смеркати, як у поліцію заявився полковник Сахнов. Мій кабінет — дві кімнати, з’єднані дверима. Зайшов він у ту другу кімнату, що за моїм кабінетом, сів у крісло й наказав:

— Кіліа, приведіть Туташхіа! Підготуйте його як слід. А я вийду до вас тоді, коли знайду за потрібне!

Не треба було мати великого розуму, щоб здогадатися, в яку халепу я вскочив; коли зірветься цей замір, полковник дремене в свій Петербург, а з мене тут три шкури спустять, і в усьому винен буду я. Ну, а на випадок удачі — Сахнов усе собі припише, мені, може, теж щось перепаде, але Мушні облизня вхопить. Правда, Мушні за славою не дуже й ганяється, та все одно не буде він задоволений. Але розумувати не годиться, я маленька людина й мушу виконувати накази полковника Сахнова. А одного наказу я за першим разом не зрозумів: Дата Туташхіа не гімназист же, до чого я повинен його готувати? Так прямо й спитав полковника. І одержав відповідь:

— Всипати йому п’ятнадцять різок!.

— За віщо, пане полковнику?

І на це почув громовий регіт полковника, такий, що аж стіни задвигтіли. Звичайно, безглуздо було питати, хіба я сам не розумію. Та вихопилося мимоволі, бо, коли Дата якось випорсне з наших рук, то до Сахнова він, може, не дотягнеться, а мені й моїм дітям він не простить тих п’ятнадцяти різок. Та я вже цього не пояснював. Вийшов з кімнати й послав поліцейських по Туташхіа.

П’ятнадцять різок? Будь ласка, ради бога. Та людей своїх я теж знав як облуплених. Хто з них зважиться підняти руку на Дату? Є в мене один дурень Мангіа — другого такого дурня не знайдеш на землі, але й він змикитить, що кожен удар, завданий Даті, коштуватиме смерті. Скільки ударів — стільки смертей.

Привели Туташхіа. Стоїть і дивиться на мене, ані слова не кажучи. Хіба зрозумієш, що він, негідник отакий, задумав.

— Покласти! — наказав я своїм людям.

П’ятеро поліцейських накинулися на Туташхіа. Але кожен одразу ж дістав од нього по стусану, як по цукерочці,— кому куди попало,— і мої люди завмерли, як на параді.

— Покласти! — закричав я з усієї сиди.

— Не підходьте близько,— спокійно сказав Туташхіа, подивився на різки, сам горілиць ліг на підлогу і сказав моїм людям:— Ти — Сабагуа, ти — Толуа, ти — Мангіа, ти — Чилоріа, а ти — Габісоніа...

— Починайте!..— наказав я.— Щоб кожен ударив тричі. От і буде п’ятнадцять!

Стали бити, та не дуже старалися: замахувалися, правда, так, що різки аж свистіли в повітрі, а били помаленьку, зовсім не так, як належало бити. Лежав абраг непорушно, дивився прямо у вічі мені, жодного слова не промовив, жодного звуку.

І раптом відчиняються двері, і на порозі стає полковник Сахнов, та з таким криком, паче б’ють його, а не безмовного Дату Туташхіа:

— Що тут робиться!.. Припинити це катування!.. Хто вам дав право!.. Ідіоти! Подивіться на цих кретинів! Гетьте звідси всі до одного! Кіліа, жени геть цих людоїдів! За грати всіх!..

Я одразу здогадався, що означає це видовище, не вперше беру участь. А люди мої сприйняли це за щиру правду. Як почули той полковників крик, покидали одразу різки й чкурнули з кабінету, штовхаючись і випереджаючи один одного.

— Вставайте, прошу вас! — сказав полковник таким голосом, що, здавалося, він ось зараз проситиме вибачення.

Туташхіа встав.

— Скиньте з нього кайдани! — почув я.

— Мангіа, йди сюди!

Мангіа прийшов. Я звелів йому зняти кайдани з Туташхіа, він зняв їх і пішов.

— Я прошу вас сюди, пане Туташхіа,— запросив полковник aбрага, ідучи в кімнату за кабінетом. І знову до мене: — Шмагати різками... Хіба можна так кривдити людину?

Вийшло, що це я придумав висікти Дату Туташхіа... Але Туташхіа не такий дурень, як полковник, він, я помітив, добре зрозумів, що до чого.

Зайшли ми в кімнату за кабінетом, посідали на свої місця. Я витяг папір, щоб писати протокол допиту. Дивлюся на полковника, чекаю, з чого він почне.

— Який у вас зв’язок з Чантуріа? — спитав Сахнов Туташхіа.

Два брати Чантуріа були абрагами.

— З якими Чантуріа?

— З розбійниками.

— Не знаю я їх.

— Знаєте. Розкажіть, які у вас стосунки з ними,— наполягав полковник.

— Та не знаю я їх! — Туташхіа теж не поступався своєю впертістю й затятістю перед Сахновим.

Добрих півгодини один, казав: «Знаєте»,— а другий повторював: «Не знаю їх!» А я по кілька разів записував усе те в протокол. Що вдієш, коли посада в тебе така. Полковник, звісно, нічого не добився й замовк. А подумавши трохи, сказав Даті Туташхіа:

— Гаразд, потім поговоримо про це. А тепер послухайте, що я вам скажу. З ласки намісника вам простили всі злочини, які ви вчинили раніше. Це, звичайно, так. Але документ ваш втрачає силу після того, як ви провинитеся будь у чому потім. І тоді вас судитимуть за всі злочини, а їх у вас так багато, що справи вашої не можна вмістити в найтовщу папку. Шибениця — єдине, що на вас чекає. Чи знаєте ви про це?

Туташхіа не відповідав.

— Досить довести, що існує злочинний зв’язок між вами й братами Чантуріа,— і ваше життя закінчиться на шибениці.

— Не знаю я їх!

Полковник похитав головою, ніби шкодуючи, що Туташхіа такий упертий, і, повернувшись до мене, наказав:

— Повторити!

Знову я викликав своїх людей.

— Даремно все це. Нічого ви все одно не доб’єтеся! — сказав Туташхіа полковникові й знову ліг.

— Доб’ємося, доб’ємося! — вів своєї полковник.— Починайте!

— Кіліа! Полковник твій, як бачиш, розумом не багатий, з дурного розуму, дивись, втягне тебе в історію,— сказав мені Туташхіа по-мегрельському.— Брати Чантуріа, я бачу, тут