Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

в поліцію по телятко. А дорога — сорок верстов туди та сорок назад. Спочатку розсердився — нехай іде, навчиться уму-розуму. Та жаль її стало. Осідлав я коня й поскакав. Наздогнав її вже далеко за селом. Благав, просив, ледве вмовив повернутися, а сам,— що вдієш,— поскакав у повітове наше містечко. Усе ж таки був задоволений, що бідолашній Еле не доведеться до поліції ходити, принижуватися перед ними. Ні про який обман я дорогою й гадки не мав. Кінь у мене добрий, і було ще далеко до вечора, коли я під’їхав до поліцейського участку. Зіскочив з коня, прив’язав його до дерева і ввійшов у двір. Двір — просторий, з усіх чотирьох боків високим парканом і будівлями оточений. Поліцмейстер, я знав, на другому поверсі сидів. Підійшов я ближче до його балкона й гукнув:

— Никандро Кіліа, виглянь на хвилинку, діло є до тебе!

Вийшов він на балкон, перехилився через поручні:

— Здрастуй, Дато Туташхіа!— Ще й усміхається, паскудна пика! — Чого це ти блигом світа провідати нас прийшов? Скоїлося щось у тебе? Чи скривдив хто ненароком?

— Здрастуй, Никандро... Украдене теля, кажуть, у вас є. Чи не моє, перевірити хочу!

Мало з реготу не задихнувся Кіліа:

— У Мегрелії в тебе вкрали?!

— Украли! — і самому смішно стало.

А Кіліа посміявся та й питає:

— Коли в тебе вкрали?

— Чотири дні тому.

— Габісоніа,— закричав він.— А йди сюди!.. Коли ми теля відібрали в злодія?

Витягся Габісоніа в струну перед своїм начальником і сказав:

— Три дні тому.

— А якої масті твоя теличка? — спитав мене Кіліа.

— Ой не хитруй, Никандро Кіліа! Ти ж бачив ту теличку! Хіба не так? А якщо бачив, то добре знаєш, моя вона чи не моя. Чи забув, що в Туташхіа худоба чорна з білою відмітиною... Сьомий місяць моїй теличці, а очі в неї голубі.

От дивак, звичайно, бачив. Тому й питаю,— мовив Кіліа і, повернувшись до Габісоніа, додав: — Я гадаю, це його теличка. А ти що скажеш?

— То його теличка, точнісінько така, як Дата сказав! — підтвердив Габісоніа.

— Ну, гаразд, Дато,— мовив Кіліа.— Піди в стайню, там стоїть твоя теличка. Якщо твоя — забирай, та й квит. Її тут не кривдили, твоєї телички,— годували, напували, а що боки в неї побиті, то це злодій винен. Як він її таскав — збагнути не можу. Ну, прощавай, будь розумником!

Оглядівсь я. Ні, нічого підозріливого не можна було помітити. На подвір’ї никав конюх, під парканом дрімав поліцейський. Відчинив я двері в стайню, І справді — то була наша теличка. До стовпа прив’язана кінською вуздечкою. Впізнала мене, бідолашна, замукала. Підійшов до неї, погладив по шиї. І що ти думаєш? Честю заприсягнуся — її голубі очі налилися слізьми. Ну, розв’язав я її, зняв з неї вуздечку, а що робити далі — не знаю. Мотузки я з собою не прихопив, хіба думав, що знайду її, а крім того, так розхвилювався вранці, що й не до мотузка було. Та догадався скинути з себе ремінь і накинути його на шию теличці. І так рушили ми до дверей. Вибрикує і чмише Бочолія на повідку. Підійшов я до дверей, штовхнув їх. Вони не відчиняються. Наліг сильніше — нічого не виходить. Бачу, заминули знадвору. Розізливсь я, розігнався і гахнув плечем. Та двері ані руш, товстенні були, міцні, й, видно, підперли їх добряче знадвору.

— Що з тобою, Дато Туташхіа,— почув я знадвору чийсь поганий голос.— Не можеш дверей одчинити? Нічого, потерп, потерп!

— Зараз же відчини, шмаркач!..— закричав я.— Я прийшов сюди не жартувати з тобою!

— А ніхто з тобою й не жартує, Дато Туташхіа,— вгорі у віконці з’явилася брезкла пика Кіліа.— Ти заарештований, і годі кричати!

— Та як ти смієш, сучий сину, в мене документ од намісника. І Мушлі Зарандіа покаже тобі, де раки зимують!

— Мушні Зарандіа далеко звідси, за прокламаціями гониться. А на документ на свій можеш плюнути. Хіба ти не знаєш, що в Тифлісі тепер новий намісник і він не відповідає за папери свого попередника?

— Совісті не було ні в батька твого, ні в діда твого,— крикнув я до Кіліа.— І ні в кого з роду вашого з перших днів після потопу. Де ж їй узятися в такому негідникові, як ти?

— З восьми коней, що стояли в цій стайні, Дато Туташхіа, шестеро забрав ти, з них двоє були мої кровні. Де ж була твоя совість, коли ти відбирав у свого земляка й одновірця коней і продавав їх туркам? То твоя совість — чи твого батька, чи дідова, чи всіх твоїх предків після потопу?

— Та не забирав я тих коней,— сказав я.— Можу заприсягнися. Даремно тільки плещеш! Засіло в твоїй тупій голові! І нічого довести не можна. Ви всі однакові кретини — що Паташідзе, що ти... Наче близнята. Хіба вас переконаєш?

А насправді було ось як: Тітмеріа украв із стайні коней, а потім подарував їх мені. А в мене борг був великий, лихвареві Кажі Булава. І тому коней я туркам у Поті продав. Що правда, то правда.

Трохи перегодом вони відчинили все ж таки двері й навшпиньках зайшли в стайню. Було їх чоловік, здається, вісім, і в усіх маузери в руках. А я перед ними один, і нічого, крім ременя, накинутого теличці на шию, як ти сам розумієш, немає. Правда, досить було мені гарикнути як слід, щоб у половини з них душа в п’яти сховалася від страху. Знаю, пробував не раз.

— Руки вгору! — крикнув Кіліа, що стовбичив на дверях.

— Ждіть, ще ноги підніму! — Зв’язуватися зараз з ними було даремно, і я додав: — Навіщо дурня корчити, несіть кайдани й не тягніть волинки.

Зраділи як діти, заметушилися, принесли кайдани, наділи мені на ноги й знову замкнули за собою двері.

До вечора просидів я в стайні. А як смеркло, вивели мене звідти безшумно й завели в кабінет Никандро Кіліа. Коли ми йшли сходами, вони й звуку не проронили, тільки шепотіли, боялися, видно, щоб хтось про мій арешт не дізнався. А я вже й сам здогадався, що цю хитрість з теличкою не такий ідіот, як Кіліа, придумав, а хтось великий і мудрий, щоб закрутити мені голову. Але серце підказувало, що мені пощастить вислизнути